— Гей! — озвався Макімура.
Я підвів голову й глянув на нього.
— А ти ж знав цю жінку, правда? — сказав він. — Ту, яку вбили. Я в газеті прочитав. Здається, це сталося в готелі, так чи ні? В газеті написали, що її особу не встановлено. Що в її гаманці знайшли тільки візитну картку і власника картки допитують. Твого прізвища не надрукували. За словами мого адвоката, в поліції ти вперто стверджував, що не знаєш її. А насправді знаєш, хіба ні?
— Чому ви так думаєте?
— Просто так… — Він взяв ключку, виставив її перед собою, як меч, і видивився на її кінець. — Здалося, ніби ти щось приховуєш. Чим довше я з тобою розмовляю, тим більше мені так здається. Ти прискіпливий до дрібниць, але поблажливий до головного. Видно, що мислиш за таким зразком. Цікава вдача. Ти чимось схожий на Юкі. Працюєш, щоб вижити. Людям важко тебе зрозуміти. Спіткнешся — і тобі кінець. У цьому ти з Юкі — обоє рябоє. От і цього разу, вважай, тобі пощастило. Бо з поліцією краще не мати справи. Цього разу ти відкрутився, а наступного, може, й не вдасться. «Особиста система» — річ добра, але якщо ти спираєшся тільки на неї, то можна ноги поламати. Вже не ті часи…
— Та я на неї не спираюся, — заперечив я. — Скоріше, все це схоже на рухи в танці. На звичні рухи. Не голова, а тіло про них пам’ятає. Коли звучить музика, тіло само рухається. І не має значення, якщо навколо навіть щось змінилося. Танець надзвичайно складний, і не треба відволікати уваги на те, що відбувається навколо. Бо як почнеш відволікатися — зіб’єшся з ритму. І здаватимешся незграбним. Не в дусі часу…
— Ти якийсь дивний, — сказав він. — Щось мені нагадуєш… А от що?
— Цікаво, що? — спитав я. Може, картину Пікассо «Голандська ваза і три бородатих вершники»?
— Однак ти мені подобаєшся, і я тобі довіряю. Тож вибач за настирливість, але приглянь за Юкі. Прийде час — і я тобі віддячу. Я ніколи не залишаюся в боргу. Здається, я вже це казав, правда?
— Так, я чув.
— От і добре! — сказав Макімура. І приставив ключку до веранди.
— Більше нічого в газетах не писали? — допитувався я.
— Майже нічого. Тільки те, що її задушили панчохою. Що готель найвищої категорії — безнадійне місце для розслідування. Нічого про жертву невідомо, навіть імені ніхто не знає. Написали, що її особу встановлюють, от і все… Такі випадки часто трапляються. Та невдовзі про нього забудуть.
— Мабуть, — погодився я.
— Хоча й не всі, — сказав він.
— Можливо, — відповів я.
