Хмара в незмінному вигляді піднялася трохи вище над обрієм. Здавалося, що до неї можна дістати вудилищем, якщо поплисти туди на човні. Велетенський череп велетенського пітекантропа, що випав із якогось зрізу історії у небо над Гонолулу. «Може, ми — побратими», — подумки сказав я йому.
Упоравшись із сандвічами, Аме знову підійшла до Юкі, запустила пальці в її волосся і трохи їх потріпала. А та з байдужим виразом обличчя втупилася в чашку кави.
— Яке розкішне волосся! — сказала Аме. — І я мріяла мати таке. Пряме, блискуче… До мого рукою не можна торкнутися — відразу куйовдиться. Правда, принцесо? — І вона знову тицьнулася носом у доччину скроню.
Дік Норт прибрав із стола порожні пивні банки й тацю. І поставив платівку — щось з камерної музики Моцарта.
— Може, ще пива? — спитав він мене. Я відповів, що не треба.
— Ну, а тепер я хотіла б обговорити сімейні справи наодинці з Юкі, — сказала Аме холодним тоном. — Як мати з дочкою. А тому, Діку, може б ти показав йому наш пляж? Години вистачить…
— Із радістю. Звичайно, — сказав поет, устаючи з дивана. Підвівся і я. Поет легко поцілував Аме в щоку, нап’яв білий парусиновий капелюх і зелені окуляри від сонця. — Ми годинку прогуляємось. А ви спокійно поговоріть між собою. — І він узяв мене за лікоть. — Ну що, підемо? Тут такий чудовий пляж.
Юкі ледь-ледь здвигнула плечима й подивилася на мене із застиглим виразом обличчя. Аме витягла з пачки «Сейлем» третю сигарету. Залишивши їх обох наодинці, ми з одноруким поетом вийшли в задушливий, залитий сонцем полудень.
Я сів за кермо «Лансера» і поїхав до узбережжя. Поет сказав, що з протезом йому легко вести автомашину, але без потреби він намагається ним не користуватися.
— Не почуваєшся природно, — пояснив він. — Як начепиш його — не можеш заспокоїтися. Нічого й казати, зручно, але залишається відчуття дисгармонії. Наче сам не сам. Тому, коли є змога, привчаю себе обходитися в житті однією рукою. Все робити самостійно, навіть якщо цього не досить.
— А як ви ріжете хліб? — зважився я спитати.
— Хліб? — перепитав він і на хвилю задумався, ніби не зовсім збагнув, про що його питають. І, коли нарешті до нього дійшла суть запитання, провадив далі: — A-а, що я роблю, коли його ріжу? Авжеж, слушне запитання. Звичайним людям, мабуть, справді незрозуміло. Та це дуже просто. Ріжу однією рукою. Якщо тримати ніж так, як усі, то нічого не вріжеш. А весь секрет у тому, як тримати ножа. Хліб притискаю пальцями і воджу по ньому лезом туди-сюди. Ось так і ріжу!
Він показав мені жестами, як це робиться, але до кінця не переконав мене, що таке насправді можливе. Тим паче що нарізав він хліб вправніше, ніж звичайні люди двома руками.
— Виходить зовсім добре, — дивлячись на мене, він усміхнувся. — З більшістю справ я даю собі раду однією рукою. Плескати в долоні, звичайно, не вдається, а от віджиматися від підлоги й на турніку підтягатися можна. Все залежить од тренування. А ви що думали? Як, по-вашому, я мав різати?
— Думав — може, ногою користуєтеся…
Він голосно, від усієї душі розсміявся.
— Цікаво! — сказав він. — Ваші слова так і просяться у вірш. Про однорукого поета, який ногою готує сандвічі… Цікавий вірш вийшов би.
Із цим я не сперечався, але й не погоджувався.
Проїхавши досить далеко по шосе вздовж узбережжя, ми зупинилися, купили шість банок пива (за все розплатився сам поет), знайшли дещо віддалене безлюдне місце на пляжі й узялися до пива. Та хоч скільки пили, нітрохи не п’яніли — видно, давалася взнаки спека. Пляж здавався не дуже гавайським. Густо порослий низькими кострубатими деревцями, він не стелився рівно, а був усіяний камінням. Та добре, що хоч принаймні заїжджі туристи тут не траплялися. Поблизу стояло кілька пікапів — сім’ї разом із дітворою приїхали відпочити й скупатись. У відкритому морі з десяток місцевих любителів серверу каталися на хвилях. Черепоподібна хмара, як і раніше, висіла над обрієм, а зграя чайок кружляла в небі, мов клапті піни у пральній машині. Неуважно споглядаючи такий краєвид, ми пили пиво й перекидалися фразами. Дік Норт розповідав мені, як глибоко поважає Аме. «Вона — справжній митець!» — сказав він. Говорячи про Аме, він мимоволі перескакував з японської на англійську. Висловити всі свої почуття японською не міг.
— Відразу після зустрічі з нею моє ставлення до віршування різко змінилось. Її фотографії… як би це краще сказати… роздягли поезію. Усе, що ми, поети, прядемо старанним добором слів для того, щоб достукатися до людських сердець, вона за одну мить утілює у своїх фотографіях! Черпає все це з повітря, із сонячного світла, прогалин часу й виражає найглибші заповітні почуття… Ви розумієте, про що я?