— Загалом, розумію, — відповів я.
— Коли дивлюся на її фотографії, мені стає страшно. Здається, ніби власне життя опинилося під загрозою. Тоді мене щось давить… Ви знаєте таке слово — dissilient[30]?
Я відповів, що не знаю.
— Як би це сказати японською… Таке відчуття, ніби щось несподівано розколюється і тріщить — трісь! Наче сам світ розвалюється. Час, світло — все в неї стає dissilient. За одну мить. Вона — геній. На відміну від мене, від вас… А втім, пробачте. Про вас я поки що нічого не знаю.
Я похитав головою.
— Та нічого. Я добре розумію, що ви кажете.
— Геніальність — надзвичайно рідкісна річ. Будь-де вона не трапляється. Отож зустріти її, побачити власними очима — це щедрий подарунок долі. Однак… — Він замовк на одну мить і відвів праву долоню вбік так, наче хотів широко розвести руки. — У певному розумінні це болісне переживання. Ніби встромляють голку в моє «его»…
Слухаючи його слова одним вухом, я вдивлявся в обрій і хмару над ним. Перед нами шуміло море, хвилі бурхливо накочувалися на берег і вщент розбивались. Я занурював пальці в гарячий пісок, стискав його в долоні й випускав тонкою цівкою на землю. Раз за разом, знов і знов. Серфери дочікувалися чергової хвилі й, осідлавши її, відпливали у відкрите море.
— І все-таки всупереч цьому — всупереч власному «его» — я перебуваю в полоні її таланту. І ще більше люблю її, — сказав він. І ляснув пальцями. — Таке враження, ніби мене затягує в себе якийсь вир. А ви знаєте, в мене дружина є. Японка. І діти. Дружину я також люблю. Справді люблю. Навіть зараз… Та коли зустрівся з Аме, нічого із собою не можу вдіяти — так затягло. Наче в якийсь чорторий. Несила цьому опиратися. Та мені стало ясно. Що таке трапляється лише раз. Що така випадкова зустріч — одна-єдина в житті. Такі речі, повірте, я чітко усвідомлюю. І я подумав. Якщо я з нею зв’яжуся, то, можливо, згодом пожалію. А як не зв’яжуся, то моє життя втратить будь-який сенс… А вам досі щось подібне не спадало на думку?
— Ні, — відповів я.
— Просто дивина! — вів далі Дік. — Я так старався, щоб побудувати собі спокійне, стабільне життя! Я мав усе — і дружину, і дітей, і невеликий будинок, і роботу. Заробляв небагато, але робота мене задовольняла. Писав вірші, перекладав. І думав, що життя моє склалось успішно. Я втратив на війні руку, та вважав, що в моєму житті більше позитиву, ніж негативу. Щоб цього досягти, я витратив багато часу. І доклав чимало зусиль. Досяг душевного спокою. З великими труднощами. Та от… — Він підніс долоню вгору і махнув нею горизонтально вбік. — Утратив усе це за одну мить. Не встиг оком змигнути. І вже повертатися не маю куди. Ні в Японії, ні в Америці ніхто мене вдома не жде. Занадто довго я перебував поза своєю рідною країною.
Мені хотілось якось його заспокоїти, та я не знаходив потрібних слів. Я тільки брав у жменю пісок і висипав його тоненькою цівкою на землю. Дік Норт підвівся, відійшов на кілька метрів у густі кущі, справив малу нужду й поволі повернувся назад.
— От нарешті поговорив по щирості! — сказав він, засміявшись. — Давно хотілося комусь розповісти. А що ви про це думаєте?
А що ж я мав думати? Ми обидва — дорослі люди, нам перевалило за тридцять. Із ким спати — самі вибираємо. І якщо вже вибрали, то мусимо із цим перебиватися, незважаючи на якісь там вири, чорториї чи смерчі… Цей Дік чомусь справив на мене добре враження. Я навіть відчув повагу до нього за те, що з однією рукою він подолав стільки труднощів. Та що я міг відповісти на його запитання?
— По-перше, я не належу до митців, — сказав я. — А тому не зовсім розумію стосунків, натхнених мистецтвом. Бо це виходить за межі моєї уяви.
Він трохи засмучено поглядав на море. Здавалося, ніби щось хотів сказати, але так нічого й не промовив.
Я заплющив очі. Збирався заплющити очі ненадовго, а видно, міцно заснув. Мабуть, через пиво. А коли розплющив очі, по обличчю гуляла тінь од дерева. Від спеки злегка паморочилася голова. Стрілки годинника показували пів на третю. Я крутнув головою й підвівся. Дік Норт грався на краю берега з приблудним собакою. «Невже я його образив?» — подумав я. Це ж треба — посеред розмови заснув! Посеред розмови, такої важливої для нього.
Але ж що я мав йому сказати?
Я знову зачерпував долонею пісок і спостерігав, як він грається із собакою. Поет хапав собаку за голову й притискав до грудей. Хвилі з ненастанним шумом розбивались об берег і з великою силою відступали назад. Дрібні бризки своїм блиском сліпили очі. «Чи не занадто я черствий душею?» — подумав я. Хоча не вважав, що не розумію його почуттів. Усі ми — однорукі чи дворукі, поети чи не поети — живемо в цьому жорсткому й важкому світі. І на плечах у кожного свій тягар. Ми вже дорослі. Вже дотяглися до цього дня. Та принаймні не годиться вже на першій зустрічі вимагати від співрозмовника відповіді на важкі запитання. Це питання елементарної ввічливості. «Занадто черствий душею?» — знову подумав я. І покрутив головою. А втім, крути не крути — все одно не вирішиш нічого.