— Та начебто, — погодився я. Виходить, міжнародна пошта…
— Так, за зручність треба платити! Будь-де на світі можеш отримати для постелі гарну жінку. Замовив її в Токіо — і їдь куди хочеш, там уже шукати не доведеться. І безпека гарантована. Ніякий «альфонс» не з’явиться. А крім того, все можна списати на представницькі витрати…
— А чи не могли б ви сказати мені телефонний номер цього клубу?
— Е ні, цього не можу. Це сувора таємниця. Її можна відкрити лише членам клубу. А щоб стати членом, доведеться пройти жорсткий відбір. Треба мати гроші, суспільне становище і довіру. В усякому разі, тобі це не світить. І не старайся. Досить і того, що я розповів тобі про цю систему і тим самим порушив зобов’язання дотримувати таємницю. І зробив я це просто зі щирої прихильності до тебе…
Я подякував йому за таку щиру прихильність.
— Ну, то як — добра жінка попалася?
— Аякже! — відповів я.
— Я радий. Бо просив послати якнайкращу, — сказав він. — І як її звати?
— Джун, — відповів я. — Як «червень» по-англійському.
— Джун, — повторив він. — Біла?
— В якому розумінні?
— Ну, білошкіра?
— Та ні… З Південно-Східної Азії.
— Як потраплю ще раз у Гонолулу, спробую…
Більше не було про що говорити — і, попрощавшись, я поклав трубку.
Після того я зателефонував Ґотанді. Як звичайно, його телефон функціонував у режимі автовідповідача. Я залишив на ньому повідомлення — мовляв, я повернувся в Японію, хочу, щоб ти подзвонив. А тим часом почало вечоріти, і я вирушив на Аояма купувати продукти. У «Кінокунія» знову набрав дресированих овочів. Мабуть, глибоко в горах Нагано пролягають поля, де дресирують їх на виживання для «Кінокунія». Широкі поля, напевне, обгороджені колючим дротом, — як у фільмі «Велика втеча»[45]. Можливо, зі сторожовою вежою та вартовими, озброєними кулеметом. І там, не сумніваюся, щось вимудровують із салатом і селерою, користуючись своїми антиовочевими методами, що виходять за межі нашої уяви. З думками про це я купив овочів, м’яса, тофу і квашенини. І повернувся додому.
Повідомлення від Ґотанди не надійшло.
Наступного ранку я поснідав у «Данкін Донатс» і, зайшовши в бібліотеку, переглянув газети за останні півмісяця. Звісно, я хотів дізнатись, як ведеться розслідування у справі Мей. Ретельно перегорнув газети «Асахі», «Майніті» та «Йоміурі», але не знайшов про це жодного рядка. Широко обговорювалися наслідки виборів, заява Левченка та питання поганої поведінки учнів середньої школи. Друкувалася також стаття про те, що в Білому Домі скасовано концерт гурту «Beach Boys» через неприйнятність їхньої музики. Хіба це справедливо? Якщо вже «Beach Boys» не пускають у Білий Дім, Майкла Джеґера довелося б тричі спалювати на вогнищі. Одначе про те, що в готелі на Акасака задушено панчохою жінку, нічого не повідомлялося.
Тоді я взявся до тижневиків за минулий місяць. Переглянувши їх цілу купу, я натрапив на одну-однісіньку коротку замітку про вбивство Мей під заголовком «У готелі X. на Акасака знайдено задушену голу красуню». Замість фотографії трупа — чорно-білий малюнок, очевидно, присланий художником-криміналістом. Певне, тому що в журналах не заведено вміщати фотографії трупів. Я добре придивився — жінка на малюнку справді-таки скидалася на Мей, але я міг так думати тому, що від самого початку знав: це Мей. Якби ж я не знав того, що сталося, то, побачивши малюнок, Мей на ньому не впізнав би. Бо хоча тонкі риси обличчя художник уміло відтворив, у найголовнішому не було схожості з Мей. Малюнок передавав суть виразу обличчя не живої Мей, а мертвої. Живій Мей були властиві тепло й стрімкий рух. Вона безупинно чогось прагнула, про щось мріяла, над чимось думала. Була ніжною, досвідченою й розкішною розгрібачкою сексуальних кучугур. Саме тому ми змогли поділитися своїми фантазіями. А вона — вранці прокукукати… Тепер, на штрихованому малюнку, вона мала вбогий і брудний вигляд. Я похитав головою. Потім заплющив очі та протяжно зітхнув. Дивлячись на цей малюнок, я зміг до глибини душі відчути, що Мей померла. У певному розумінні тепер я відчув її смерть — точніше, відсутність життя — набагато сильніше, ніж тоді, коли розглядав фотографію її трупа. Вона померла остаточно й безповоротно. Більше я її не побачу. Її життя поглинуло чорне ніщо. Від такої думки я відчув у грудях твердий, мов камінь, згусток смутку.
Замітку написали в такому ж убогому та брудному стилі, як і виконали малюнок. У першокласному готелі X. на Акасака виявлено труп молодої жінки, приблизно років двадцяти, задушеної панчохою. Голої, без ніяких документів, що засвідчили б її особу. У готелі вона зареєструвалася під вигаданим прізвищем і таке інше. Загалом те саме, що мені розповіли в поліції. Чогось нового для мене було мало. І тільки в кінці замітки повідомлялося: поліція веде розслідування цієї справи, пов’язавши її з діяльністю організації, що постачає дівчат за викликом для пожильців першокласних готелів. Я поклав купу журналів на полицю, вийшов у фойє, сів на стілець і замислився.
45
«Велика втеча» («The Great Escape») — фільм американського режисера Джона Стерджеса, класика «воєнного кіно».