— Я знаю. Зовсім непогана людина, — погодився я.
— Та мені завжди кортіло говорити про нього самі гидоти.
— Знаю, — повторив я. — Ти просто не могла втриматися. Та в цьому не твоя вина.
Юкі все дивилася вперед. І ні разу не глянула на мене. Весняний вітер, вриваючись у вікно, гойдав її чубчиком, мов травою на лузі.
— Хоч як це сумно, але він був людиною такої вдачі, — сказав я. — Зовсім непоганою. У певному розумінні навіть вартою поваги. Та досить часто до нього ставились, як до урни для сміття, куди кожен може кинути що хоче. Був зручним для користування. Чому — сам не знаю. Може, народився з такими нахилами. Так само, як твоя мама з почуттям безперечної вищості над усіма… Взагалі, посередність — це як пляма на білому піджаку. Як пристане — ніколи не відмиється.
— Це несправедливо, правда?
— У принципі, життя — несправедлива штука, — сказав я.
— А все-таки мені здається, що я завдавала йому неприємностей.
— Кому? Діку Норту?
— Ага.
Я зітхнув, зупинив автомобіль на узбіччі й заглушив мотор. А відірвавши руки від керма, глянув їй прямо в вічі.
— Вважаю, що так думати не годиться, — сказав я. — Замість того, щоб каятися, краще б від самого початку ти ставилася до нього справедливо. Або принаймні намагалася це робити. Але ти цього не робила. Тому не маєш права каятися. Ніякого.
Юкі дивилася на мене примруженими очима.
— Може, я скажу надто різко. Мені байдуже, як поводяться інші люди, але від тебе я не хотів би чути таких слів. Розумієш, про деякі речі не варто говорити вголос. Бо навіть якщо й говоритимеш, це ні до чого не приведе. Нікому не послужить в науку. Ти жалкуєш, що ставилася несправедливо до Діка Норта. І кажеш, що розкаюєшся у своїх вчинках. Може, це й справді так. Та я на місці Діка Норта не потребував би від тебе такого легкого каяття. Гадаю, він не хотів би почути від когось такі слова: «О, як ганебно ми поводилися!» Справа у добропорядності й толерантності. Тобі цього ще доведеться навчитися.
Юкі не відповіла ні слова. Спершись ліктем об вікно, вона стискала пальцями скроні. І, заплющивши очі, ніби спала. Тільки іноді піднімалися та опускалися її вії, а губи злегка тремтіли. «Мабуть, у душі вона плаче», — подумав я. Плаче без ридання, без сліз. Я раптом спіймав себе на думці, чи не забагато я сподівався від тринадцятирічної дівчини? І чи маю я право так гордо її повчати? Та нічого не вдієш. Де в чому не можна давати попуску нікому — незалежно від того, з ким маєш справу та якого він або вона віку. Дурість — це дурість. І терпіти її не годиться.
Юкі довго просиділа в тій самій нерухомій позі. Я простягнув руку й торкнувся легенько її плеча.
— Не переживай. Ти ні в чому не винна, — сказав я. — Можливо, це я дивлюся на все надто вузько. Чесно кажучи, ти робиш усе правильно. Нічим не переймайся.
Одна сльоза прокотилася по її щоці й упала на коліно. От і все. Більше нічого — ні схлипування, ні стогону. Досить і цього.
— Що ж мені робити? — спитала Юкі трохи згодом.
— А нічого, — відповів я. — Бережи в собі те, чого не скажеш словами. Із поваги до покійника. Із плином часу ти багато чого сама зрозумієш. Що має залишитися — залишиться, що піде — те піде. Час багато чого розв’яже. А чого не розв’яже — ти вирішиш сама. Я не занадто складно висловлююся?
— Трохи, — відповіла Юкі, ледь-ледь усміхнувшись.
— Таки складно, — визнав я, засміявшись. — Гадаю, мало хто розуміє те, що я кажу. Бо, як мені здається, більшість людей думає зовсім по-іншому. Та все одно я вважаю, що мої міркування найправильніші. Так завжди виходить, коли я комусь щось конкретне розжовую. На жаль, люди вмирають несподівано. Людське життя набагато крихкіше, ніж ти думаєш. А тому треба ставитися до людей так, щоб потім ні за чим не жалкувати. Справедливо й, по змозі, щиро. А тих, хто цього не робить, хто легко проливає сльози і кається, коли людина вже померла, — я не люблю. Особисто я таких не сприймаю.
Обпершись об дверцята, якийсь час Юкі дивилася на мене.
— Але ж це, напевно, дуже важко, — сказала вона.
— Важко. Ще й як, — погодився я. — Але варто це робити. Навіть безголосий товстозадий Боб Джордж вибився в поп-зірку. Зусилля — це все.
Юкі злегка всміхнулась. І кивнула.
— Мені здається, начебто я вас розумію, — сказала юна.
— Ти взагалі кмітлива, — сказав я і запустив мотор.
— А чого це ви весь час торочите мені про Боба Джорджа? — запитала вона.
— Цікаво — чому?
— Може, насправді він вам подобається?
— Я над цим як слід подумаю, — пообіцяв я.