— А ти б краще взяв відпустку й разом із нею гайнув на Гаваї, — порадив я.
— Якби я міг, — відповів він. І насилу всміхнувся. — Якби я міг — яке то було б щастя! Кілька днів ні про що не думати й валятися з нею на пляжі. Було б досить і п’яти днів. Е ні, п’ять — це розкіш. Хоч би три дні. За три дні втому як вітром здуло б…
Той вечір я провів у нього на Адзабу — вмостившись на шикарному дивані й потягуючи віскі, переглядав рекламний ролик із його участю. Відеоролик про таблетку від захворювання шлунково-кишкового тракту. Я вперше його побачив. Чотири прозорих ліфти якогось офісу із шаленою швидкістю то піднімаються, то опускаються. Ґотанда в чорному костюмі, зі шкіряним портфелем у руці — справжній представник ділової еліти — перебігає з ліфта в ліфт. У першому радиться з начальником, в другому домовляється з кралею-секретаркою про побачення, у третьому квапливо докінчує якусь роботу, в четвертому дзвонить по телефону. Перестрибувати з одного ліфта в інший — непросте заняття. Ґотанда залишається спокійним, нітрохи не міниться на обличчі, але насправді відчайдушно віддається цьому заняттю. За кадром чути голос: «День за днем втома наростає. Стрес накопичується у шлунку. Вам, вічно зайнятому, — найніжніші ліки…»
Я засміявся.
— О, як цікаво!
— І я так думаю. Звісно, будь-яка реклама — по суті, дрантя. Але цей ролик досить добре знятий. Як це не прикро, знятий набагато якісніше, ніж більшість фільмів із моєю участю. І вгачено в нього силу-силенну грошей. На декорації, спецефекти, комбіноване знімання… Бо рекламодавці готові витрачатися на будь-яку яскраву деталь. Тим паче що задум цікавий.
— Просто як сторінка твого теперішнього життя.
— Абсолютно точно! — підтвердив він. — Правду кажеш. У ролику — викапаний я. Викрою вільну хвилину й бігаю — то сюди, то туди… Життя віддаю роботі. І втому накопичую у шлунку. Та навіть ці таблетки не допомагають. Для проби випив їх цілий десяток — ніякого ефекту.
— А проте рухаєшся ти жваво, — сказав я, перемотуючи ролик до початку. — Смішний, як Бастер Кітон[60]. Може, в тебе природна схильність до такої гри, як ти гадаєш?
Злегка всміхаючись, Ґотанда кивнув.
— Згоден із тобою. Комедії я люблю. З охотою зіграв би в них. Відчуваю, що в мене вийшло б. Гадаю, що можна утнути цікаву комедію з такою простодушністю, як у мене! Показати намагання головного персонажа жити чесно в цьому заплутаному, хитромудрому світі. Уже сам такий спосіб життя — суцільна комедія, правда? Ти розумієш, про що я?
— Аякже! — відповів я.
— І не треба видумувати ніяких особливо смішних трюків. Досить поводитись, як у житті. Уже від того люди кишки порвуть. От така гра мене вабить. Бо в сучасній Японії ніхто так не грає. Більшість комедійних акторів на сцені переграють. Я хотів би зробити навпаки — нічого не грати. — Він ковтнув віскі й глянув на стелю. — Однак такої ролі ніхто мені не дасть. Бо їм бракує уяви. Моя контора постійно торочить лише про ролі лікаря, вчителя та адвоката. Аж обридло. Я хотів би відмовитись, але моє становище не дозволяє. Тільки стрес у шлунку накопичую…
Відеоролик із ліфтами набув популярності й мав кілька варіантів продовження, які, однак, знімалися за одним шаблоном. Миловидий Ґотанда в діловому костюмі ледве встигав пересідати з поїзда на автобус, а з автобуса — на літак. Або з паперами під пахвою за допомогою линви видряпувався стінами висотної будівлі й перебирався з одного вікна в інше. І щоразу йому це вдавалося чудово. Що не кажи, мене захоплювала його незворушність у будь-якій ситуації.
— Спочатку мені казали, щоб я вдавав страшно втомленого. Режисер велів. Мовляв, так глядачам здаватиметься, ніби я от-от помру. Але я відмовився. Переконував, що буде цікавіше, якщо я все робитиму з незворушним виразом обличчя. Звісно, ті дýрні мене й слухати не хотіли. Але я не здавався. Не тому, що мені дуже подобається грати в рекламних роликах. Хоч-не-хоч доводиться працювати ради заробітку. Просто я вважав, що, напевне, із цього ролика щось путнє вийде… Вони наполягали на своєму — я до кінця не поступався. І от врешті-решт вони виготовили дві версії й усім показали. Ясна річ, моя версія сподобалася більше. Рекламний ролик, зроблений за моїми порадами, виявився успішним, але всі заслуги приписали режисеру. Кажуть, навіть якусь премію дали. Та мені це байдуже. Я — актор. Хто та як мене оцінює — мене не стосується. Однак я дивлюся з огидою на те, як вони гордо надувають щоки. Б’юсь об заклад, вони вірять, що сюжет цілого ролика — від початку до кінця — самі придумали. От вони які! Люди, позбавлені уяви, завжди швиденько підладжують усе під себе. А мене просто вважають привабливим актором-нездарою, який любить упиратися з будь-якого приводу.