— Якась дурість! — не витримавши, прошепотіла вона. — І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?
— Слушне запитання, — погодився я. — І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?
На екрані елегантний Ґотанда вів урок. І хоча це була гра, в нього це виходило добре. Зрозуміло, м’яко і з гумором він пояснював, як дихають двостулкові молюски. Я був у захваті від його уроку. Героїня-учениця, підпираючи щоку долонею, не спускала з нього зачарованих очей. Хоча я вже не один раз бачив цей кінофільм, але на таку деталь звернув увагу вперше.
— Це ваш друг?
— Ага, — підтвердив я.
— У нього якийсь такий дурнуватий вигляд, — сказала вона.
— І не кажи, — погодився я. — Та в житті він набагато нормальніший. Не такий уже й поганий. Розумний, цікавий співрозмовник… Просто фільм надто нікчемний.
— Міг би й не грати в такому дранті.
— Твоя правда. Але ж бувають у житті різні складні обставини. Та це — довга історія, щоб її розповідати.
А тим часом фільм розгортався за своїм надто простим і посереднім сюжетом. Посередні діалоги, посередня музика. Плівку з таким кіно хотілося помістити в герметичну капсулу з написом «Посередність» і закопати глибоко в землю для майбутніх поколінь.
Потім з’явилася знайома сцена з Кікі — досить важлива в цілому фільмі. Ґотанда спить із Кікі. Недільний ранок.
Затамувавши подих, я прикипів очима до екрану. Вранішнє сонце, що пробивається крізь віконниці. Завжди, завжди ті самі промені. Однакового кольору, однакової яскравості, під однаковим кутом. Я знаю цю кімнату до найдрібніших деталей. Навіть можу дихати її повітрям. Видно Ґотанду. Його пальці пестять спину Кікі. Надзвичайно вишукано й ніжно, ніби вишукують найменші звивини пам’яті. Її тіло чутливо відгукується на його пестощі. Тремтить від кожного його дотику. Як полум’я свічки від слабкого, невідчутного шкірою потоку повітря. Від цього тремтіння в мене перехоплює дихання. Широкий план — пальці Ґотанди і спина Кікі. Кінокамера змінює ракурс. Видно обличчя Кікі. З’являється героїня-учениця. Вона піднімається сходами, стукає, відчиняє двері. «Чому двері не замкнені?» — вже вкотре дивуюсь я. Та нічого не вдієш. Як-не-як, а це — кіно. До того ж, посереднє. В усякому разі, учениця відчиняє двері, заходить. І бачить, як Ґотанда обіймається в ліжку з Кікі. Учениця зажмурює очі, зупиняє подих, випускає з рук коробочку з печивом — і втікає. Ґотанда сідає в ліжку і розгублено на все це дивиться. Кікі скрикує: «Що сталося?»
Усе те саме. Завжди, завжди однакове.
Я заплющив очі й іще раз відтворив у пам’яті всю сцену. Недільний ранок, сонячне світло, пальці Ґотанди, спина Кікі. Окремий світ, який існує у власному фантастичному просторі-часі.
І саме тоді я помітив, що Юкі нагнулась уперед, спершись чолом на спину переднього крісла. І міцно обхопила груди руками, ніби захищаючись від холоду. Не видавала ні звуку, не ворушилася. Здавалося, навіть не дихала. Ніби замерзла до смерті.
— Слухай, із тобою все гаразд? — спитав я.
— Не дуже, — відповіла вона здушеним голосом.
— Ну, тоді вийдемо. Зможеш іти?
Юкі злегка кивнула. Я взяв її за задубілу руку, і ми попрямували до виходу. Поки ми йшли між рядами крісел, Ґотанда знову стояв за кафедрою і читав лекцію з біології. Надворі безшумно сіялася мжичка. З моря віяв вітер — у повітрі ширився слабкий запах приливу. Підтримуючи Юкі за лікоть, я повів її до припаркованого автомобіля… Міцно закусивши губи, вона мовчала. Я також не намагався говорити. Від кінотеатру до автомобіля було метрів двісті, але ця відстань здалася мені страшенно довгою — такою, що доведеться йти цілу вічність.
38
Я посадив Юкі на переднє сидіння й відчинив вікно. Як і раніше, надворі мрячило. Ішов дрібний, невидимий оком дощ, від якого потроху темнішав асфальт доріг і ширився в повітрі особливий запах. Перехожі траплялися під парасольками і без них. Ось такий дощ. Не було й помітного вітру. І тільки безшумні краплі прямовисно спадали з неба на землю. Для проби я висунув із вікна долоню, почекав трохи — вона ледь-ледь зволожіла.
Юкі виставила лікоть у вікно, лягла на нього підборіддям і, нахиливши голову, висунула половину обличчя назовні. У такій позі, зовсім не ворушачись, вона просиділа досить довго. Тільки її спина розмірено погойдувалась у такт диханню. Ледве помітно. Трошки вдихала — трошки видихала. Але все-таки дихала. Позираючи на неї збоку, я уявив собі, що від найменшого притиску зверху її лікоть і голова могли б відірватися. «Чого вона здається такою тендітною та безборонною?» — подумав я. Може, тому, що я вже дорослий, що навчився, хай навіть і не повністю, по-своєму виживати в цьому світі, а їй іще доведеться такого знання набути?