Я перевів свій телефон на режим автовідповідача й ні за яких обставин не брав трубки. Бо якби зараз Ґотанда й подзвонив, я не знав би, що ж йому відповісти. Протягом дня мені дзвонили кілька разів. Хто — не знаю. Може, Юкі, а може, Юмійосі. Та я не озивався на дзвінки. Хоч би хто дзвонив, я не мав охоти з ним розмовляти. Щоразу, коли лунав дзвінок, я згадував свою колишню подружку, що працювала на телефонній станції. «Повертайтеся на Місяць!» — казала вона мені. «Це правда. Ти правильно кажеш», — відповідав я їй подумки. Справді, мені краще було повернутися на Місяць. Тут для мене надто густе повітря. І надто сильне земне тяжіння.
Цілих чотири чи п’ять діб я наполегливо думав, чому все так складається. Увесь той час майже нічого не їв, не спав, ні краплини спиртного у рот не брав. Здавалося, не відчував, як функціонує мій організм, а тому майже не виходив надвір. «Як багато я втратив у цьому житті, — думав я. — І далі втрачаю. І щоразу залишаюся самотнім. Завжди так само». У певному розумінні ми з Ґотандою — одного поля ягоди. Дарма що у нас різне суспільне становище, мислення й почуття. Все-таки ми з ним — люди однієї породи. Обидва безперестанку щось утрачаємо. А тепер от-от утратимо один одного.
Я подумав про Кікі. Згадав її обличчя, коли вона сказала: «Що сталося?» Тепер вона мертва, лежить у ямі, засипана зверху землею. Як Оселедець. Мені здалося, що врешті-решт Кікі мала вмерти. Як це не дивно, але саме так я передчував. Я примирився з неминучістю. Як дощ, приречений безупинно падати на безкрайню поверхню моря. І навіть не відчував смутку. А тільки щось схоже на легкий дотик чиїхось шкарубких пальців до поверхні душі. Усе безшумно оберталося в ніщо. Як написи на піску під подувом вітру. І ніхто не здатний цього зупинити.
Отже, виходить, що трупів побільшало — на один. Пацюк, Мей, Дік Норт і Кікі. Разом четверо. Живими залишилося двоє. Хто ще може вмерти? «Зрештою, всі колись помруть», — подумав я. Раніше чи пізніше. Перетворяться на скелети й перемістяться в окрему кімнату. В моєму світі всі ці різні дивні кімнати пов’язані між собою. Кімната зі скелетами у торговельному кварталі Гонолулу. Темна холодна комірчина Чоловіка-Вівці в готелі Саппоро. Кімната, в якій у неділю вранці Ґотанда обіймав Кікі… «Власне, наскільки все це реальність? — думав я. — Невже в мене з головою не все гаразд? Чи я ще нормальний?» Різноманітні події відбувалися в нереальних приміщеннях, але, здавалося, переносились у цілковито спотворену дійсність. Власне, що можна вважати первісною реальністю, її оригіналом? Що довше я над цим думав, то, здавалось, істина щораз більше віддалялася від мене. Засніжене Саппоро — реальність? Тепер воно здавалося фікцією. А морський берег Макахи, де ми удвох із Діком Нортом сиділи, — реальність? І він тепер здавався фікцією. Схожою на реальність, але все-таки не її оригіналом. Адже хіба однорукий чоловік може так спритно різати хліб? І чому дівчина за викликом у Гонолулу записала на моїх дверях телефонний номер, який я знайшов у кімнаті скелетів, куди завела мене Кікі? Та все-таки все це має бути реальністю. Бо саме її я зберігаю у своїй пам’яті. Якби я цього не визнавав, то моє світорозуміння похитнулося б.
А може, моя психіка розладнана і хвора?
Або реальність розладнана і хвора?
Не знаю. Надто багато незрозумілого.
Однак незалежно від того, що розладналось і що хворіє, я мусив усунути безлад, породжений невизначеністю. Покласти край йому, навіть якщо це супроводжуватиметься смутком, гнівом або відчаєм. Така мені випала роль. Чимало обставин підказали, що маю робити. Заради цього я зустрічався з багатьма людьми й опинився в теперішньому становищі.
«Отже, — думав, — треба повернути собі колишній ритм». Треба танцювати так майстерно, щоб усі мною захоплювалися. Кроки в танці — ось єдина реальність. Це наперед визначено. Тут і думати нема про що. Вона, ця реальність, закарбована в моїй голові на цілих тисячу відсотків. Треба танцювати. Якнайкраще. Треба подзвонити Ґотанді й спитати: «Слухай, це ти вбив Кікі?»
Та дарма. Рука не здіймається. Від самого сидіння перед телефоном серце шалено забилося. Я хилитався, переводив подих, як під натиском сильного бокового вітру. Я люблю Ґотанду. Це мій єдиний друг, і це — я сам. Ґотанда — частина мого життя. Я його розумію… Поспіль кілька разів я збивався, набираючи його номер. За стільки разів не міг точно попасти на потрібні цифри. За п’ятим чи шостим разом пожбурив трубку на підлогу. Нічого не вийшло. Мені це не під силу. Ніяк не можу ввійти в ритм.