— Юмійосі! — закричав я ще раз.
— Гей, це просто! — пролунав із-за стіни здушений голос Юмійосі. — Справді просто! Як пройдете через стіну — опинитеся по цей бік…
— Це не так! — загорлав я. — Це тільки здається просто! Та як туди підеш — назад не вернешся. Ти цього не розумієш… Там — усе по-іншому, все нереально. Там — інший світ. Не такий, як цей!
Вона нічого не відповіла. Кімнату знову заповнило мовчання. Воно душило мене так, ніби я перебував на морському дні. Юмійосі зникла. Хоч би куди я простягав руку — до неї не дістану. Між нами — стіна… «Який жах! — подумав я, охоплений безсиллям. — Який жах!» Юмійосі та я мусимо бути по цей бік! Заради цього я досі доклав стільки зусиль! Протанцював стільки заплутаних танців, аби дістатися сюди…
Але для роздумів не лишилося часу. Зволікати не годилось. Услід за Юмійосі я рушив до стіни. Не було іншої ради. Адже я любив її. І як у випадку з Кікі, пройшов крізь стіну. Все повторилося так само. Смуга непрозорого повітря. Відчуття чогось твердого й шерехатого на дотик. Холодного, як вода. Час гойднувся, простір викрививсь, а сила тяжіння раптово змінилася. Здавалося, ніби пам’ять про далеку давнину сплила із глибин часу, немов пара. Це — мої гени. Я відчув у собі різкий сплеск еволюції. І подолав пов’язану із цим свою велетенську молекулу ДНК. Земна куля розширилася — й, охоловши, стиснулася до малих розмірів. У печеру прокралася вівця. Море стало велетенською думкою, а на його поверхню безшумно падав дощ. Безлиці люди стояли на березі і вдивлялися в морську далечінь. Було видно, як нескінченний час, перетворившись на клубок ниток, поплив по небу. Небуття ковтало людей і само зникало в пащі ще більшого ніщо. Людські тіла розкладалися, з’являлися кістки, що оберталися на порох, рознесений вітром. «Остаточна й безповоротна смерть», — казав хтось. «Ку-ку» — казав іще хтось. Моє тіло розпадалося на частини, розліталось — і потім знову набрало первісного вигляду.
Пробившись крізь смугу хаосу, я опинився голий у ліжку. Навколо цілковита темрява. Не те щоб непроглядна, та все-таки нічого не видно. Я сам. Обмацав навколо — нікого. Я самотній. Залишений знову самим на краю світу. «Юмійосі!» — закричав я щосили. Та насправді крику не чути. Тільки вийшло якесь хрипіння. Я спробував ще раз закричати, але цього разу щось клацнуло — і загорівся торшер. Кімнату залило світло.
Юмійосі була поряд. У білій блузці, спідничці та чорних туфлях. Сиділа на дивані й, приязно всміхаючись, дивилася на мене. На спинці стільця висів її жакет — як її друге «я». Напруження, яке сковувало мене, поступово слабкішало — ніби гайки хтось відпустив. Я помітив, що правою рукою міцно стискаю край простирадла. Я відпустив його і витер піт із обличчя. «Цікаво, чи я на цьому боці? — подумав я. — А це світло — справжнє?»
— Послухай, Юмійосі! — гукнув я хрипким голосом.
— Що?
— Ти справді тут?
— Звичайно, — відповіла вона.
— І нікуди не зникла?
— Нікуди не зникла. Люди так просто не зникають.
— Я бачив сон, — сказав я.
— Знаю. Я дивилася на вас. Як ви спали, бачили сон і мене кликали. Дивилася в темряві… Послухайте, а ви бачите в темряві, якщо сильно придивитеся?
Я зиркнув на годинник. Незабаром четверта ранку. Недалеко до світанку. Коли думки стають глибшими і звивистими. Від холоду я задубів. Невже все це мені снилось? У темряві спочатку зник Чоловік-Вівця, потім — Юмійосі. Я чітко пригадав тодішню безнадійну самотність людини, якій нема куди подітися. Пригадав дотик рук Юмійосі. Це відчуття і досі мене не покинуло. Воно реальніше за звичну реальність, яка повністю до мене ще не повернулася.
— Послухай, Юмійосі, — сказав я.
— Що?
— Чому ти одяглася?
— Захотілося подивитися на вас, коли я одягнена, — відповіла вона. — Чомусь.
— Може, ще раз роздягнешся? — спитав я. Я хотів переконатися, що вона справді-таки існує. І що тут — цей світ.
— Звичайно, — відповіла вона. Зняла годинник і поклала на стіл. Роззула туфлі й поставила їх рядочком. Розстебнула один за одним ґудзики на блузці, стягла панчохи, спідничку — і все акуратно поскладала. Зняла окуляри і, як завжди, із легким стуком поклала на стіл. Босоніж пройшла через кімнату, легко підняла вовняну ковдру й лягла біля мене. Я міцно пригорнув її до себе. Теплу, гладеньку. Із цілком реальною вагою.
— Не зникла, — сказав я.
— Звичайно, — відповіла вона. — Я ж казала — люди так просто не зникають.
«Невже це правда? — думав я, обіймаючи її. У цьому світі будь-що може статися. Він дуже крихкий і небезпечний. У ньому можливе все. А в тій кімнаті смерті залишився ще один скелет. Чоловіка-Вівці? Чи, може, він призначений для того, щоб я пережив іще чиюсь смерть? А може, це мій скелет? Сидить у темній кімнаті, далеко-далеко звідси, й чекає, коли я помру…» Раптом здалека долинули звуки старого готелю «Дельфін». Наче гудки нічного потягу, принесені вітром. Проскреготав, піднімаючись угору, ліфт і зупинився. Хтось пройшов коридором. Хтось відчинив двері, хтось зачинив двері… Це — старий готель «Дельфін». Я його відразу впізнав. Усе в ньому скрипіло і деренчало від старості. Я належав йому. Хтось у ньому плакав. Плакав за тим, за чим я не міг плакати.