Вони вже втрьох пішли до актової зали, де якраз закінчилася вистава. Поважний дядько виявився начальником якогось там управління, а тітка – головою дитячого фонду. Вони розповіли про те, як це добре – рости у сім’ї, хоча і в дитбудинку дітям дуже навіть щасливо живеться, побажали Вероніці Величко, щоб вона не забувала свій перший рідний дім, і вручили Світлані Василівні величезний пакунок – для ігрової кімнати. Ніка так і не побачила, що ж там було запаковано у яскравий кольоровий папір.
Регіна викликала таксі. Дорогою додому сказала, що в неї розпочинається відпустка, за три дні вони поїдуть до моря, трохи відпочинуть, а тоді візьмуться готуватися до школи. А поки що хай Ніка звикає до своєї домівки.
Домівка виявилася двокімнатною квартирою на сьомому поверсі, не вельми розкішною, з трохи потертими шпалерами, але дуже затишною. В кімнаті, де тепер мала жити Ніка, стояла велика шафа з книжками. Збоку біля неї висів солом’яний капелюшок з широкими крисами і блакитною стрічкою, на полицях, перед рядами книжок, стояли глиняні дзвіночки різних кольорів і розмірів. Поряд на стіні – світлина жінки у золотистій рамці. Сумовиті сірі очі з мереживом зморщок навколо, гладенько зачесане назад сиве волосся з русявими пасемками, ледь вловима усмішка на губах із характерним вигином.
– Натуля! – радісно вигукнула Ніка. – Це ж моя няня Натуля! То ти її знаєш?
– Знаю. До речі, ця квартира… Це квартира Нати Улянівни.
– То ми тепер будемо жити всі разом? Ти будеш моєю мамою Регіною, а Натуля – бабусею?
Ніка аж нетямилася з радості. Подумати тільки: досі в неї нікого не було, а тепер зразу і мама, й бабуся.
– Ні, дівчинко. Ми будемо жити вдвох. Це твоя кімната, а он та, більша, – моя.
– А де буде жити Натуля? Я не хочу, щоб кімната була тільки моєю! Не хочу! – запротестувала Ніка.
– Ната Улянівна буде жити ось тут. – Регіна взяла долоньку Ніки і приклала до серця. – А тепер ідемо на кухню, Невеличко! Сьогодні у нас із тобою святковий обід.
Такого сонячного і безтурботного літа у Ніки більше ніколи не було. Вона вперше мала свою кімнату і вперше побачила море. В Євпаторії, куди повезла її мама Регіна, вони жили у маленькому будиночку під старезною акацією. Акація тільки-но перецвіла, але в повітрі ще стояв густий запах її прив’ялого цвіту. Під деревом Ніка знайшла чималу нору, з якої одна за одною шугали ящірки. Вона безстрашно кидалася за ними і навіть здобула трофей – ящірчин хвіст, покинутий рептилією під час втечі. Море викидало на піщаний берег морських коників і різнокольорові мушлі, яких вони з мамою Регіною назбирали аж три торбинки. Вдома вона часто перебирала ті свої перші безцінні скарби і згадувала про море.
У липні мама Регіна водила її по крамницях – вибирали шкільну форму, взуття, наплічник, зошити, олівці. Вдома взялися за абетку, але хутко покинули заняття: мама Регіна переконалася, що Ніка вже добре читає, і сказала, що краще хай до вересня відпочине – ще начитається в школі.
А потім мама Регіна пішла на роботу і вони стали бачитися тільки вранці і ввечері. Спочатку Ніка дуже нудьгувала і страшенно боялася залишатися вдома сама. Та з часом так звикла до самотності, що навіть полюбила її. Робила уроки, перечитувала книжки з Натуліної бібліотеки, годинами могла дивитися у вікно. За їхнім будинком тягнувся рядочок хат, оточених невеликими палісадниками. Колись їх планували знести і збудувати на їхньому місці багатоповерхівки, але потім чи то передумали, чи то власники будиночків надто запротестували, бо не хотіли переселятися у «шпаківні». З цих спостережень і виник перший серйозний конфлікт між Нікою й мамою Регіною.
Ніка навчалася вже у третьому класі і вважала себе цілком самостійною. Мама Регіна часто затримувалася на роботі допізна, і дівчинка тепер не чекала її склавши руки. І в крамницю ходила, і посуд мила, і навіть приготувати вечерю могла. Саме у цей час біля новенького будинку під червоною черепицею, що, як гриб-червоноголовець, присів якраз навпроти вікон їхньої квартири, з’явилося цуценя. Дворик біля того червоноголовця – вузька заасфальтована смужка, такий собі п’ятачок, обнесений сірим муром із залізною хвірткою. На ньому ніде не те що розбігтися, а й пройтися. А господар свого цуцика ще й на прив’язь посадив – ланцюжок зовсім короткий, метр чи півтора. Маленький бранець тільки хоче підійти до порога чи до лавки, а він уже й натягнувся.