– Хіба я щось казав про гроші? – стенув широкими плечима Мандрика.
– А коли так, то що ви-те питаєте його, пане? Що ви-те його ще питаєте, цього воропаху[22]?! Якщо ще й без грошей… Як то він може не хотіти? Як таке не хотіти? Та це ж сам Бог вас послав ниньки сироті нещасному. Такий знатний дохтур! Такий пан аліганцький і сердечний! Зараз я до Сянька побіжу. Та Черкас не повірить! Їй’бо не повірить. Скаже, ти, Мар’яно, дурною плетухою, тарабанькою стала, геть звар’ювала на старості, бо де то таке може бути.
– Черкас?! – знову схопилася за серце пані Ольга. – То він… то цей… може… брат того самого? Ти ж казала, що це хлопець твоєї сестри Оляни Ярич.
– Авжеж, пані, саме так. Але чоловік неїн, Сянько, Олександр, значить, нетутешній. Ні, що ж це я таке кажу? Сянько вже тутешній, але хтось із його роду давним-давно приїхав з іншого краю. Черкасом його колись назвали по-вуличному. Ото приліпили таке назвисько, і відтоді він Черкас та й Черкас.
Мар’яна злякано глянула на Левка і вискочила з кімнати.
– Ти зоставайся тут, зоставайся, Левку, – обізвалася з-за дверей. – Може, пан дохтур іще щось попитати тебе захоче. Та й пізно вже. Мона з Данилом у сторожці переночувати. Не бійся, він не злецький[23], тіко з виду такий. Ласкава пані дозволить. Правда ж, пані Олю? Ви ж не виженете на ніч бідного сироту з хати? А я скажу, хай тато тобі одежину яку збере. Мо’, курку заріже, кавалок сала та з десяток яєць покладе в сидор. Дорога ж вельми неблизька. Де Любомль, де Олика, де Мацейов, де Ковель, а де аж той Холм – за самим Бугом.
Тітка Мар’яна боялася, щоб Вишнецькі не розповіли Мандриці про Тимоша. Хтозна, що вони наговорять про нього і чи не передумає пан після того допомагати Тимошевому братові. А Левко з жахом думав, як кричатиме тато, як люто буде трощити все у хаті, коли дізнається, що він не послухався і таки пішов до їхніх заклятих ворогів. Та він же прокляне його! Яка вже там курка! Який там кавалок сала в дорогу! Тепер йому взагалі немає вороття додому. Ну що ж… Якось він і без сидора обійдеться. Авжеж, обійдеться.
Хай там що, а він поїде з цим чоловіком.
5
Отож, жили собі дві подруги – Віра і Регіна.
Подругами їх зробила фабрика з виробництва штучних тканин. Якби не вона, то їхні стежки, ймовірно, ніколи б і не перетнулися, бо до того часу пролягали паралельно і в абсолютно різних площинах.
Звели цей всесоюзний об’єкт легкої промисловості за містом, на його східній околиці, відтявши у прилеглого колгоспу майже тридцять гектарів орної землі. Верстати та всіляке інше технологічне начиння завозили з Уралу, Литви, Естонії, Грузії й Білорусі, сировину для майбутніх тканин – із Середньої Азії. Не треба було мати диплом економіста, щоб зрозуміти, що заяви про обіцяну високу ефективність, а тим більше про блискучу економічну віддачу в перспективі – блеф. Якби за основу були взяті економічна доцільність і здоровий глузд, хіба став би хтось, скажімо, вагони з меланжем гнати у західноукраїнське місто за тисячі кілометрів, через весь Радянський Союз, аж із сонячного Узбекистану? І це при тому, що цього добра в самому регіоні навіть шукати не треба було б, якби захотіти знайти. Зате тепер до готової продукції, виробленої біля західного кордону великої радянської імперії, мали прилучитися майже всі республіки. Яскрава демонстрація переваг єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Беззаперечний козир дружби і співпраці народів. І – один-нуль на користь ідеології!
Поруч із фабрикою, як гриби після рясного дощу, виросли житлові висотки, школа, дитсадок, бібліотека, ресторан, крамниці. Тільки-но запрацювали виробничі лінії, різношерстий новий мікрорайон завирував, як вавилонське стовпотворіння, щоправда – ретельно сплановане і вміло спрямоване. Найвище фабричне начальство, звісно ж, було призначене Москвою. Провідних спеціалістів для налагодження процесу прислали з аналогічних підприємств Росії, переважно з Іванового та Костроми, – для них це добра нагода піднятися на кілька щаблів кар’єрної драбини, вирости, наприклад, з помічника майстра до начальника цеху. Середню ланку заповнили фахівці з вітчизняних текстильних комбінатів, зокрема черкаського та херсонського. А робітничі місця біля прядильних і ткацьких верстатів та в підсобних приміщеннях зайняли місцеві, переважно дівчата, загітовані з віддалених поліських сіл.