– Добре, що слова запам’ятала. А хто сказав… Хіба це має значення? Ти ж мене давно забула, Невеличко.
Невеличка… Так її називала… Хто? Ну звісно ж, Натуля! Але коли це ще було!
Із гарячих сутінків кімнати випливла жіноча постать у синьому халатику, присіла скраєчку ліжка, біля її ніг.
– Натуля?! Невже це справді ви?
– Моє шанування, панянко-хуліганко! І що це ти надумала цього разу? Що вчворила?
– Я не… не хотіла. Так вийшло. Але як ви могли подумати, що я вас забула? Я вас ніколи не забувала! Ніколи-ніколи!
– Не гарячкуй так. Вірю, вірю. Якщо кажеш, що не забувала, значить, так воно і є. Ти маленька дивачка, яка ніколи не вміла обманювати. Колись я навіть побоювалася: як же ти, така невиправна правдолюбка, будеш жити у цьому світі, де обманюють всі? Ну гаразд – майже всі. Але, сподіваюся, такою ти й залишилася. Тільки що це за звертання таке, що це за безцеремонність? Прошу зважати – я вже пані в літах, а не якась там На-ту-ля… Фу, як несерйозно!
Хриплуватий голос, трохи непропорційне овальне обличчя, виразні сірі очі, обрамлені тонким мереживом зморщок, іронічний вигин вуст, гладенько зачесане назад сиве волосся з тонкими русявими пасемками, що вперто не хочуть піддаватися загальній сивині.
– Нато Улянівно! Але ж ви…
– Отож-бо! Ната Улянівна. А не якась там… Натуля-буркотуля. Якою видумаскою ти, Невеличко, була, такою і зосталася! Хоча… Цим ми з тобою схожі. Я також ніколи не піддавалася усталеним правилам і навіть рокам. Так, навіть рокам. Як вони, капосні, не намагалися мене підім’яти, налякати, упокорити, зігнути, а я наперекір їм не змінювалася.
– Хіба вам не сподобалося те ім’я, що я придумала? Воно ж одне-єдине на всьому світі. Так більш нікого ніде не називають. І ви… ви також така одна-єдина…
– Ой-йо-йой! Думаєш, я не знаю, навіщо ти його придумала? Довго тобі, поспішайці малій, було вимовляти Ната Улянівна, от і скоротила, придумала. Хм… Але хтозна… Може, і справді я одна-єдина на весь світ з таким іменем. Певне, так воно і є. Та й ім’ячко непогане. Але як же ви його тільки не повертали в усі боки, халамидники малі! Як хотіли підлеститися, то бігли до Натулі-мамулі, Натулі-квітулі, Натулі-кицюлі, а як я чогось не дозволяла, то зразу ж ставала Натулею-цибулею або Натулею-буркотулею.
Шорсткувата долоня зі стійким запахом туалетного мила лягла на її гаряче чоло. Зразу стало спокійніше і прохолодніше.
– Я ніколи не називала вас цибулею. Слово честі! Ви ж така… така…
– …Карамельно-шоколадна, медово-мармеладна і грушево-яблучна… Знаю, знаю. Мовчи! Хіба я тобі не казала, Невеличко, що хворе горло терпіти не може балачок?
Хотіла заперечити: горло в неї не болить, і взагалі… скоро їй нічого не болітиме, бо на тому світі вже немає болю – там тільки вічне блаженство. От прозвітує вона про своє життя, покається, і тоді… Але спочатку треба пригадати все. Мовчати їй зараз ніяк, ну ніяк не можна. Вона ж мусить сказати… мусить… Це ж через неї Нату Улянівну тоді… Господи, прости!..
– То не твій гріх. – Натуля ніби прочитала її думки і тяжко зітхнула.
– А чий же?
– Хай тебе це не обходить. Головне, що не твій. Я це точно знаю.
– А Бог знає?
– Смішна ти, Невеличко. Давай-но краще подивимося, як воно було.
Їй бракувало всього одного місяця до шостого дня народження. Тож питання про те, чи віддавати Вероніку Величко до школи-інтернату разом з іншими дитбудинківськими шестирічками, залишалося відкритим. А вона взяла та й сама його закрила. Не тому, що так хотіла, а тому, що раптово захворіла. Знову горло, і знову ангіна. Але цього разу якась особлива, фо-лі-ку-ляр-на.
– На похилу вербу всі кози скачуть, а на нашу Ніку – болячки. Це ж треба: навіть у серпні підхопила таку складну ангіну, – сердилася Аделіна Марківна. – Ні взимку, ні влітку спокою з цими малими здихлями немає.
Ніку поклали в окрему палату в санітарній частині, і лікарка суворо-пресуворо наказала, щоб ніхто з дітей не смів туди навіть свого цікавого носа пхати, не те що заходити.
– Ще нам тільки епідемії ангіни посеред літа бракувало! Налетять тоді на дитбудинок із перевірками, як ворони на черешню, спеціальну комісію створять і будуть мені в мізках колупатися – що, як і чому прогледіла. А воно мені треба? Відпустка на носі, вже путівка до моря на столі лежить.