Выбрать главу

Танець недоумка

Моєму батькові.

Це ти мене надихнув.

Частина 1

Тридцять п’ять — сорок чотири
1

Спека висіла липким, солодкаво-нудотним мармеладом. Здавалося, повітря, рухаючись у трахеї туди-сюди, не дістає до легенів.

Два брудні прямокутники на пластиковому корпусі старого (на вигляд уже антикварного) кондиціонера ніби натякали, що ще недавно тут була табличка «Не вмикати, зламаний». І, судячи з теплого подиху, який хрипко вичавлював із себе пристрій, полагодити його так і не вдалося.

Ми сиділи в конференц-залі номер дев’ятнадцять (так було написано на дверях), який наче навмисно розмістили в найдальшому закапелку величезного комплексу з п’яти корпусів, — за добрячих пів кілометра від головного входу. Пів кілометра запилюженого килимового покриття, включно з трьома допотопними бетонними переходами і якоюсь фантастичною кількістю сходів… Нас було троє: я, HR-менеджер навпроти й шеф служби безпеки в кутку.

Шеф СБ був огрядний. Він мовчки дудлив воду, стоячи просто біля кулера і поглинаючи стаканчик за стаканчиком. Сірий класичний костюм на ньому в таку спеку видавався геть недоречним. Під пахвами розпливлися величезні темні плями, а на спині й лобі товстуна великими намистинами проступив піт. Щойно допивши черговий стаканчик, він одразу починав набирати новий — так ніби боявся, що йому ось-ось забракне чим потіти. Час від часу, наче віялом, обмахувався планшетом, у який, мені здається, жодного разу й не глянув.

Інша річ — менеджер. Худорлявий, незграбний, з обличчям підлітка, він повністю занурився в моє резюме й мовчав уже хвилин п’ять. І тільки злегка ворушив губами. Запалені прищі на його обличчі вказували на те, що він страшенно любить торкатися руками до різного запиленого мотлоху, а потім витирати долонями спітнілий лоб. І шию… Судячи з прищів — і шию.

Похмілля й досі робило нестерпним будь-який різкий порух головою, тож я намагався бути повільним, мов мадагаскарська черепаха. День народження, що випав на неділю, зазвичай провіщає пекельний понеділок. А похмілля в понеділок на співбесіді — це щонайменше дев’яте коло, чи скільки їх там у пеклі… До речі, це був іще й останній шанс: інших варіантів не залишилося. Якщо, звісно, не брати до уваги той божевільний ранковий дзвінок… Але я поки що не з’їхав з глузду.

— Так ви служили в розвідці? — раптом запитав менеджер, виринувши зі свого планшета.

Його очі аж сяяли цікавістю. Я б навіть сказав, захватом.

— На Проксимі. Зведена розвідувально-диверсійна група. У таких має бути біолог.

— На інших планетах обов’язково, — він кивнув і неприємно стулив губи, ховаючи зніяковілу усмішку. — Я теж хотів записатися. Ну, як хотів — мріяв… Я був іще в школі тоді… У старших класах.

Останню ремарку він вставив поспішно і з явним підтекстом — «я не такий зелений, як ви могли подумати!».

— Ще не пізно, — усміхнувся я.

— О… Мама помре, якщо на моїй роботі прогноз ризиків перевищуватиме дві десятитисячні!

— Мокрі сходи забрали більше життів, аніж болотяні павуки Проксими, — серйозно сказав я.

— Так?! — він нервово витер долонею лоба.

— Ну, гіпотетично. Зважаючи на те, що мокрим сходам тисячі років, а сутички з павуками тривали три тижні…

— Я зрозумів, я зрозумів, — він кивнув і всміхнувся; усмішка вийшла чомусь масною. — Я зрозумів…

— Але мами люблять статистичне прогнозування, — розвів я руками.

— Обожнюють… — він зітхнув. — О, та ви ще й на гравіциклі їздите?

Менеджер показав очима на бандану, зав’язану на моєму зап’ясті. Логотип «Цунамі» був саме згори.

— А… Так… — знітився я, не знаючи, чи доречно уточнювати, що вже ні.

— Я шаленію від них!

— Теж катаєтеся?

— Ви що! Мама з’їсть мене живцем!

— Маму треба шанувати, — підтакнув я, мріючи скоріше випити крижану пляшечку пива. Задуха просто добивала мене.

Він іще раз пробігся очима по моєму резюме.

— Ну що ж… Якщо більше ні в кого немає питань… — менеджер розгублено побарабанив пальцями по столу. — Взагалі, ми зазвичай не повідомляємо результату відразу, але враховуючи вашу спеціалізацію… А тема вашої дипломної, до речі, це буквально наш найбільший проєкт… Тому…

Я аж засовався з нетерплячки, очікуючи, що прищавий перестане м’ятися й простягне мені руку з питанням на кшталт: «Коли ви готові розпочати?». Він ще раз із сумнівом озирнувся на товстуна, але той (от несподіванка!) був дуже зайнятий наповненням стаканчика.