— Живе обслуговування в них якесь шалено дороге…
— Я пригощаю.
— Не в цьому річ, Джохаре! — я відчув, що червонію. — У мене є гроші, по-перше, а по-друге…
— Гілю, ти вживаєшся в роль безробітного. Ось що «по-перше». Це небезпечно, мій друже, бо «безробітний» і «людина, яка шукає роботу» — це різні люди. Розумієш, про що я?
— Дарма переживаєш. Я належу до других.
— І куди ви з Вірою поїдете на Різдво?
Питання прозвучало, м’яко кажучи, зненацька.
— Яке Різдво?
— Так будь-яке! Конфесія не має значення. Але наприкінці грудня всі кудись їдуть бодай на тижник. Тож я й питаю — куди поїдете ви?
— Звідки ж я знаю, Джохаре! Зараз тільки липень.
— Ти говориш, як багата людина, яка не переймається авіаквитками зі знижкою. Візьмете бізнес-клас у день вильоту?
— Припини… Спершу треба знайти роботу.
— Ось! Я, Гілю, саме про це. У тебе ж не заблокували кредитку? Але ти не плануєш відпустку, бо не маєш роботи. Хоч логіка мені підказує, що впродовж шести місяців ти точно щось знайдеш. Якщо не опустиш рук. То що, помалу здаєшся? Так?
Я відвів очі, не витримавши його погляду. Відпустка, ага. Звісно. Іншого клопоту немає.
— Я не звик планувати так далеко…
Джохар, усміхаючись, розглядав мене. Він часто так усміхався, коли не погоджувався. Часом жартував, часом просто отак зацікавлено й, може, ледь іронічно дивився. Якщо ми раптом сперечалися щодо принципових питань — якихось філософсько-глобальних на кшталт того, чи є формулювання «виконував наказ» виправданням для солдата або де межа людяності, якщо на кону тисячі життів, — я в якийсь момент обов’язково починав внутрішньо гарячкувати, мимоволі підвищувати голос, жестикулювати й навіть дратуватися. А він, замість того, щоб теж розсердитися, — всміхався. У такі хвилини Джохар уважно і якось жадібно слухав кожне моє слово, не перебиваючи й навіть припинивши сперечатися. І тільки зрідка підкидав дрівець у вогонь, заперечуючи який-небудь мій найпереконливіший аргумент. Я запалювався знову, а він з якимось неприхованим задоволенням вислуховував те, з чим начебто категорично не погоджувався. З боку, мабуть, могло видатися, що він знущається. Але якби ви побачили, наскільки несхожий на Джохара кожен із його нечисленних друзів, то зрозуміли б, що в таких суперечках немає й натяку на глузування. Джохар каже: «Ті, хто з тобою погоджується, можуть зробити тебе трохи впевненішим, але ті, хто не погоджується, — набагато мудрішим».
Ми були знайомі давно, але за ці два роки в Києві стали справді близькі. Я часто не міг прийняти те, що говорив Джохар, але він незмінно змушував мене замислюватися про речі, що сам я ніколи б не згадав про них у плині щоденної метушні.
Зараз за його м’якою усмішкою явно читалося: «Кого ти обманюєш, Гілельчику». Хоча це, звісно ж, моя фраза, а не його. Виходить, те, що я «читаю» в його очах, я кажу собі сам… Тому що й без нього все чудово розумію: я давно вже примірив на себе нову роль. Роль, у якій немає місця ні відпустці, ні Різдву. Ні планам, ні навіть мріям. Роль недоумка з його неконтрольованим танцем.
«Уперше в населеному космосі було знайдено планету зі слідами високорозвиненої позаземної цивілізації, — заговорила симпатична дикторка стурбованим тоном, вирвавши мене з понурих роздумів. — Сліди розумного життя виявила система орбітальних телескопів «Ora Pro Nobis» у глибокому космосі десятки років тому, але це відкриття замовчує влада. Глобальна Агенція Освоєння Космосу уже назвала цю інформацію фейком».
— Чуєш? — я кивнув убік екрана, просто щоб перервати незручну мовчанку.
— Щороку такі сенсації… — знизав плечима Джохар. — Навіть дивно, що хтось напружується спростовувати.
— Думаєш, ми єдині розумні істоти у Всесвіті?
Джохар скривився:
— Та плювати, якщо чесно… Я більше за тебе переживаю. Не подобається мені, друже, твій стан.
— Я й справді почав опускати руки, — зізнався я, хоч це було й нелегко.
Джохар задоволено кивнув:
— Усвідомлення — перший крок до подолання.
— Але все вже позаду. Я знайшов роботу. Майже знайшов. Потрібна твоя порада.
— Це інша річ, — Джохар споважнів і уважно дивився мені в очі. — Викладай, мій любий.
— Мене запросили на співбесіду в Корпус.
Він жодного разу не перебив мене, вислуховуючи розлогу тираду про мої сумніви й переживання.
Підійшла офіціантка. Вона й справді була дуже симпатичним веснянкуватим дівчам, яке всією своєю зовнішністю напрошувалося на те, щоб його назвали сонечком. Але Джохар навіть не глянув на неї.