Хоча поняття про богинь та їх вшанування всіляко перехрещувалися та поєднувалися всюди, проте кожна мала своїх жерціїв і жрекинь, а Гатор та Ізіс мали ще й служниць, співачок, музиканток і танечниць, які брали у святі діяльну участь.
У прозорому одязі різних відтінків, з квітами лотоса у волоссях, на шиї та бедрах ступали вони повагом, а чудові пахощі амбри, нарду та мірри здіймались над ними, наче над квітником. Жерців проводжали архієреї у шкурах леопардів, криваві пащі яких спадали на груди, а лапи обіймали шию та бедра. Усе тіло жерців було поголене. Гладко голену голову покривала смугаста полотняна хустина, а її кінці обрамляли лице, ніби голову сфінкса. Молодші жерці несли у довгих металевих ложках вогонь, на який раз у раз сипали ладан та кедрову живицю. Синяві запашні дими обдавали фараона та найвищих достойників немовби туманом. З-посеред нього виднілись фарбовані полотняні панцирі, а поверх них — розмальовані коміри. Одяг іскрився від безлічі коштовностей, наче риб'яча луска. На голові Рамзеса була подвійна корона Верхнього та Нижнього Єгипту. Воєначальники мали невеликі шоломи з півмісяцями або китицями зверху. Поруч з королівською колісницею ступали слуги з віялами, а за фараоном ішов найвищий суддя у нарядному одязі. Висока перука покривала голову, а за вухом стриміло перо — символ судової влади. Разом з ним ішли начальники складів золота, книг, зброї. Відділ піших сардинців Шардана з широкими мечами та круглими щитами замикав похід, їх сталеві мечі й рогатини давали їм у рукопашній боротьбі велику перевагу навіть над ассірійцями.
Серед гучних окликів в'їхав фараон на велике подвір'я святині, вимощене червоним гранітом і освітлене безліччю смолоскипів. Отут стояв на кількох східцях жертовник, біля якого ждав на прихід його святості слуга Гатори. Жерці стали півмісяцем по боках вівтаря, а служниці, танечниці та музикантки заповнювали підсіння. З даху приглядалися до здвигу народу коти, яких безліч виводилося у святих садах Пібаста і які були посвячені богині.
Фараон зліз із колісниці і ступив до вівтаря, щоб принести Гаторі безкровну жертву з оливи, вина та пахощів. Старший жрець відступився праворуч володаря, ліворуч став жрець із золотою ложкою, у якій курився ладан. Статуя богині потонула на хвилину в синявому димі кадила, а хор жерців заспівав похвальний гімн. Раз у раз озивалися сестри, супроводжуючи гімн своєю музикою. Урочиста мовчанка залягла у величезному натовпі народу, коли фараон молився за весь край. Навіть варвари-найманці мовчали під враженням всенародного настрою, а їх думи мимохіть летіли у скалисті краєвиди Сардинії. Там на високих горбах тулилися круглі самітні вартівні, гроби предків або жертовники рідних богів. Іншим згадувалася мікенська скала, над якою два леви бережуть вхід у палату божого годованця — короля… Також азіатам, яких чимало мешкало в Єгипті, привиджалися піски пустині, самітні дуари та повні невимовних радощів свята Іштари й Адона.
Нишком молився фараон, а потім поклонився богині. Водночас заграли вдруге сурми, і все, що жило, впало ниць перед величністю богині і фараона.
Опісля володар у супроводі жерців, жрекинь і придворних пішов у святиню, де мали відбутися святий танець та пир для всіх учасників. Пеласгійці мали охороняти святиню довкола, щоб ніхто не насмілився перервати святий обряд. Бічним ходом повели жерці пеласгійців у сади Гатори.
Тінисті закутини, покриті лотосом ставочки, альтанки, лавочки та м'який моріг так і надили до спочинку у літеплу ніч під сяйвом місяця. У звичайний час багаті жертводавці приймали у сих чарівних садах солодкий дар Гатори з жрекинями і танечницями храму. Сьогодні усе було безлюдне, бо жрекині брали участь у обході, а жертводавцем був сам фараон.
Тихою ходою ступали пеласгійці за русявим своїм полководцем та за вказівкою жерця розташовувались з обох боків валу, який оточував сади.
— Отут подадуть вам згодом вечерю і вино, — говорив жрець, — а принесуть вам се служниці. Тільки не задержуйте їх тут надто довго, — додав, — бо вони потрібні нам! Він вказав на ясно освітлений прямокутник святині й засміявся нервово. Видно, урочистий обхід починав і в нього будити приховані нахили до статевого шалу.
— Ви погани, — сказав, і його очі блиснули ворожо, — а тіла, посвячені Гаторі, віддаються тільки її поклонникам.
— Так? — спитав басом присадкуватий товариш полковника. — То навіщо присилати німф до сатирів? Звісно, що наші вояки не є жерцями Таніти, ані сторожами тебан-ського пагімту. Покажи їм тільки дівчину і побачиш! Краще пришли з поживою чоловіка, осла, мавпу, тільки не жінку.
Товсті м'ясисті уста жерця прошептали заклинання.
— Я сам знаю, що так є! — відповів він. — Прокляття Таніті та всім поганським богам, але бачиш, такий наказі
— Чий?
— Його святості! Тільки ви, будь ласка, не користайтесь так дуже ним, бо часами і те, що дає фараон, буває нездорове і навіть пагубне!
У сяйьі місяця побачив полковник скривлене скаженою злістю лице жерця і зрозумів, про що йде річ. Жерці не хотіли віддати своїх служниць поганам, хоча фараон і бажав нагородити за вірну службу своїх вояків святою розкішшю божих жрекинь. Тому за наказом володаря посилали воїнам жрекинь, але водночас грозили помстою полковникові. А він занадто довго був у Єгипті, щоб легко важити погрозою жерця.
— Достойний пророче, чи як тебе там, — відповів за нього товариш, — ніхто з наших вояків не затримає при собі твоїх кішок. Хай вони собі нявкають на ваших дахах. З ласки Зевса та володаря, у всіх наших шатрах ждуть на нас ще не такі обійми. Хетійські, сірійські, арабські дівчата, наче голубки в голубнику, сваряться між собою, котра з них має ділити ложе з паном. Але зате пришліть якнайбільше вина!
— Не бійтеся! В усьому Єгипті за весь рік не вип'ють люди стільки вина, що в сю ніч у Пібасті.
Жрець щез у темряві, а полковник та його товариш суворо заборонили своїм воякам не лише затримати при собі жрекинь, але взагалі доторкатися до них.
— Бо то, бачите, — з'ясував їм товариш полковника, — єгипетські жрекині — то як кішки. Натовп розірве на шматки кожного, хто їх зачепить, а щонайменше відріже йому те, що йому самому потрібне на жертву Гаторі. Тьфу на її коров'ячу голову!
Вояки зареготали, і ні один не висловив незадоволення.
Полковник з товаришем відійшли до малої альтанки, у якій думали провести ніч, а незабаром при світлі смолоскипів дві стрункі служниці богині у зовсім прозорому одязі принесли в кошиках вечерю: різне печиво, печеню, рибу, карчохи, молоді пагони папірусу, фіги, дахтилі та кавуни та ще й два смолисті дзбани з мендезійським вином. Вони поставили усе на стіл посеред альтанки і запалили лампу, яка на ланцюжку звисала зі стелі, а самі посідали біля полковника з товаришем.
— Їжте і пийте, переможці! — просили тихим, звучним голосом. — А ми послужимо вам.
Палкий погляд глибоких великих очей зустрів сині зіниці молодого полковника, а біле його лице спаленіло. Приємним тремтінням пройнялося його тіло, але вчасно пригадав собі прохання чи погрозу жерця.
— Не треба нам послуги! — відповів. — Відійдіть! У німому здивуванні переглянулись молоденькі жрекині і разом засміялися глумливо.
— Споживайте самі дари його святості! — сказала одна з них. — І хай вам присниться те, чого наяву не бажає… скопець.
І, регочучи, побігли до святині.