— Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.
— Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?
— Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!
Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.
— Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…
— Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?
— Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.
— Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.
— Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?
— Еге. Давай!
— Слухаю, сеньйоре Леон.
Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:
— Ти тут, видно, частенький гість?
— Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…
— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.
Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.
— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!
— Весілля?
— Скоро вже, ось побачиш…
Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха…
Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.
— Ти чого регочеш? Не віриш?
Левонтій сумно зітхнув.
— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… «Там три верби схилилися, мов журяться вони…»
Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.
— А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.
— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.
Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.
Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:
— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.
— За кого це «за всіх»?
— Ну, ти вп'ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…
Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.
— Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.
Ніякого.
— Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?
Сергій не відповів.
— Я сьогодні вже той… казав шефові, що ти приїхав.
— А хто ж твій шеф?
— Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..
Горбатюкові очиці масно заблищали.
— М-м-м!.. Як той… крупчатий вареничок у сметані.
Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав: