Цікаво, чого так міниться Левко? Боїться, чи що? Як він учора сказав? Ага: «Мене кличе в гості панна Стефанія. Коли хочеш, можу й тебе той…» Йолоп! Кому потрібні крихти з чужого столу? Тебе кличуть — ти і йди. А чого ми там не бачили?..
Розділ 6
Геологорозвідувальна експедиція вирушила в дорогу після дощів. Ранок стояв чудовий. На темно-блакитному небі не було ані хмаринки. Змучена піврічними зливами, природа ожила. Яскрава зелень укрила випалені луки, обновила дерева.
І на душі в Сергія розгодинилося. Залишав столицю без жалю. Це місто не принесло йому нічого, крім страждань. їхав до нього з відкритим серцем — а воно обдурило його сподівання. Зрадило. Стільки, як переніс тут за кілька місяців, певно, інший не перестраждав за цілий вік.
Полегшено зітхнув. Годі! Минуле позаду. Починається нове життя. Звичайне життя з маленькими радощами. Сергій озирнувся. Але не для того, щоб востаннє глянути на червоне черепичне море дахів. Навіть синє безмежжя Тихого океану не схвилювало. Просто оглянувся на свій караван.
На сотню метрів розтяглась низка лам. Тварини йшли поважно, гордовито піднявши верблюдячі голови. їхні по-овечому вовнисті тулуби пообвішувано вантажами: геологічне знаряддя, намети, харч, навіть розібрана невеличка свердлувальна установка й двигун до неї. Чотири балони з пальним. На десяти ламах їхали бурильники, колектори, маркшейдер, геолог-технік. Погоничі-індіяни понуро йшли поряд. їхні звичаї не дозволяють сідати на ламу. Вона — тварина священна.
Сергій планував, крім оцього джипа, взяти ще й вантажний автомобіль. Але досвідчені люди розрадили. В умовах цілковитого бездоріжжя це для геолога — все одно, що каменюка на ногах у плавця.
А ось лами — зовсім інше. Де не пройде жодна машина, де в розпачі розведе руками людина, де відмовиться йти навіть терплячий віслюк, там пройде лама. Цю тварину приручили індіяни ще задовго до вторгнення на материк іспанських і португальських конквістадорів.
Коли караван наздогнав джип, Сергій сказав шоферові:
— Рушай, мучачо. Подивимось, яка дорога далі.
— Я її, сеньйоре начальник, знаю, як своїх п'ять пальців.
Ряжанка зацікавлено глянув на худе, вилицювате, з гачкуватим носом, обличчя водія:
— І далеко ти нею їздив?
— До самого кінця, сеньйоре начальник! — хлопець засміявся. — Усі сто три кілометри!
— А далі?
— Далі дикі гори, а ще далі — пампа.
Пампа? Сергій знав, що це таке. Безмежний степ, де часто на десятки й десятки кілометрів ні озерця, ні струмочка. Певне, щось таке є на півдні України. Тільки це його не обходить…
Дорога вела вгору й угору. Десь там та критична точка, за якою почнеться спуск — перевал. А поки що машина йшла повільно, на другій швидкості, надсадно працював мотор.
На віражах, коли траплялись невеликі тимчасові спуски, або на вузьких ділянках шосе, де, здавалось, машина висить над безоднею лише на двох колесах, водій увесь прикипав до керма, а його чорні, мов дві п'явки, очі сторожко впивались у сіру в'юнку стрічку асфальту. Коли ж дорога вирівнювалась або повзла далі вгору, одкидався на сидінні й запалював сигарету. Його, очевидно, аж сіпало побалакати з начальником. Сергій помітив. Він і сам не під того, щоб перекинутися слівцем. У столиці йому не часто доводилось робити це.
— Як тебе кличуть, мучачо?
Шофер усміхнувся всім видом.
— Буенавентура, сеньйоре! А коротко — просто Буено. Так мене всі… А ви, сеньйоре начальник, пробачте, грінго?
Образитись? Не варто. Так місцеві жителі називають усіх іноземців.
— Ну, а хоча б…
— Із Штатів?
— Ні.
— А звідки?
— Нащо тобі?..
— Не знаю. Просто так. Добре знати більше про людину, з якою доведеться довго жити. Ми ж з вами надовго, сеньйоре начальник?
— Авжеж.
— А що ми нього разу шукатимемо?
Сергій не відповів. Чи не все одно йому, оцьому хлопчакові? Та, власне, й Сергієві Ряжанці… Він інженер-геолог, це його прямий обов'язок — довбати землю й вишукувати в ній те, що сховано природою від людського ока. Звичайно, люди не варті, щоб заради них страждати, зносити в горах спрагу, дряпатись по скелях, падати у прірви. Але хто відповість на запитання запитань: «Нащо людині дано життя?»
— Ти знаєш, для чого живеш на світі?
Від несподіванки Буенавентура перелякано блимнув на дивного грінго й мало не випустив керма з рук.
— А ви хіба цього не знаєте?
Голос його бринів недовірливо, навіть сердито. Та через півкілометра він уже зажартував:
— Іншим разом, сеньйоре начальник, таке запитуйте на рівній дорозі, добре?
Знову зо два кілометри мовчанки.
— А ти, Буено, знаєш, як домогтись мети?
Той і цього разу відповів те саме:
— А ви хіба ні, сеньйоре начальник?..
Хто зна, може, оцей Буенавентура й справді знає і мету, й засоби, як її досягти. Все може бути.
— А я, мучачо, не знаю…
Та Буенавентура саме вимкнув мотор. З радіатора парувало, мов із самовара. Смерділо мастилом. Водія ж це не бентежило. Адже машину заправлено звичайним бензином і легким мастилом, яке на підйомі швидко нагрівається. Сергій нервував. Йому хотілося од'їхати на якомога більшу відстань. А ось звідси, з цього повороту, ще й досі видно океан, і червоне черепичне озеро на березі. Караван залишився далеко позаду. Ряжанка планував сьогодні добратись до кінця асфальтованої дороги й там зачекати експедицію. А тим часом об їздити околиці, оглянути ґрунти, зорієнтуватись, у якому напрямку найдоцільніше прокласти перші маршрути пошуків. Карта — добре, а око — краще. Сергій думав починати пошуки у східних відрогах Кордільєр, де найвірогідніше натрапити на уранові поклади, але карта твердила протилежне: її автори буцімто використали дані якоїсь експедиції, що нібито колись помітила сліди уранової смоли на крутому березі однієї з приток Амазонки. Сперечатися не хотілось. Доведеться спробувати в долині.
— Не журіться, сеньйоре начальник, — заспокоїв Буено. — До вечора будемо на місці.
Але оптимізм Буено виявився завчасним. На п'ятдесятому кілометрі лопнув лівий задній балон. Доки заміняли запасним, сонце стало просто над головою. Тут, у горах, воно пекло так само безжально, як і внизу, біля океану, але з далеких снігових верхів тягло приємною прохолодою.
Пристойне місце обрали перед заходом сонця на невеличкій галявині біля холодного джерела. Машину поставили під розлоге дерево. Сергій завагався: розпинати намет чи переночувати у джипі? В наметі обом спати не доведеться, небезпечно. Хто зна, якими хижаками повні ці гори. Треба по черзі. У перевантаженій машині теж удвох не влежиш, тісно, хіба що навсидячки. А то вже не відпочинок.
Напнули таки намет. Попоїли, Буенавентура винувато мовчав, але й ні за що не погоджувався спати в першу чергу. Сергієві довелось удатися до влади.
Ніч настала зразу ж по заході сонця. Ряжанку, хоч жив він у цих краях уже давно, таке явище не переставало дивувати. І щоразу неодмінно згадувались далекі й майже забуті вечори «там». Сонце схилиться до обрію, але не поспішає ховатись. Тільки червоніє, довго червоніє й росте вшир. Потім знизу починає поступово танути й ще дужче розбухати. Та коли геть сховається за обрієм, небо на заході ще довго не чахне, мов там догоряє велетенська скирта соломи.
Десь по годині Ряжанчину увагу привернув якийсь клекіт. Мабуть, Буено хропе. Але чому хропіння долинає з протилежного боку, не з намету?
Раптом згук повторився, й цього разу зовсім в іншому місці. Ряжанка інстинктивно намацав рушницю, що лежала поряд. Дослухався. Тиша. Тільки десь далеко-далеко неприємним голосом кричав нічний птах, неначе стогнала людина, якій забракло повітря. Раптом зовсім близько хруснула суха гілка й знявся страшенний лемент. У кущах завовтузилося щось, тоді загарчало й закричало. Було схоже, ніби там зчепились два пси-вовкодави. Та бійка нараз ущухла. Хтось, переможений, утікав у хащі з жалібним скавчанням, а той, що переміг, загрозливо клекотав йому вслід могутньою горлянкою.