Старий табір біля великого озера вже давно довелося залишити.
В його околицях не знайшлось нічого такого, що б свідчило про близькість уранової руди. Радіаційний лічильник Гейгера неначе зіпсувався. Сергій кілька разів перевіряв, чи не розбивсь він і справді, але варто було піднести до нього контрольну капсулу з порошком уранового ізотопу, як він оживав.
Марна робота не приносила насолоди. Сергій дедалі ставав мовчазнішим і відлюдькуватішим. Люди бачили цю зміну й уникали залишатися з ним наодинці. За ввесь день не промовляв до своїх двох помічників-індіян і десяти слів. Та й вони не виявляли особливої балакучості. Старий похмурий Хесус час від часу довбав киркою у тому місці, де йому вказував рукою Сергій, а молодий, Хорхе, так само мовчки тягав за плечима важкий рюкзак, натоптаний пробами скель і мінералів. Були в тому рюкзаку й уламки апатитів, і блискучий сірий галеніт, і червонувата залізна руда, навіть пісок з яскравими маковими зернятками — золотом. А того, що шукала експедиція, — не було.
Увечері Ряжанка повертався незадовго до заходу сонця. Коли смеркало, сідав у наметі біля каганця й систематизував те, що зробили за день усі маршрутні групи. Виходила складна й докладна геологічна карта чималого району, на якій рясно одна до одної тулились умовні позначки недоторканих скарбів цієї злиденної країни. Але гер Мільх вимагав од експедиції не карти, а урану. Ураном же тут і не пахло.
Та не це злило Сергія, Він знав: рано чи пізно уран знайдеться. В цьому переконувала його інженерна логіка. Одного разу несподівано насіпався Ряжанка на Буенавентуру:
— Навіщо ти найнявся сюди на роботу?
Бідолаха був просто спантеличений таким запитанням і не зразу знайшов, що відповісти.
— Сеньйор начальник незадоволенні мною? Але ж тут дороги такі, сеньйоре начальник… Зовсім немає доріг. і машина старенька…
Сергія ще більше розізлила така відповідь.
— Ти знаєш, за чим ми сюди приїхали, питаю?
— Знаю, сеньйоре начальник. Шукати золото й різні метали, сеньйоре начальник.
— Золото, кажеш? Золото?.. Дурника із себе клеїш? Я тебе питаю: навіщо найнявся в експедицію? Ти ж дуже ідейний. Онде знаєш навіть, навіщо живеш на світі! Ідейний?
До намету зайшов Матвій Коляда.
— Як багато грому, моя баба казала, — дощу не буде.
Це він вимовив по-українському. Буено блимнув на нього й задки вийшов надвір.
— Чого ти розходився, шефе? Краще б горілки напився. А то й сам не п'єш і нам не даєш, сакраменто, донерветер!
— А ти що, Матвію, горілку пити найнявся? Коляда зареготав:
— Ну чого ти й на мене? Що я — проштрафився?
— Я питаю в цього індіянина, нащо він найнявся сюди на роботу.
— Ну то й що він тобі?
— А нічого. Може, ти мені скажеш?
— Про цього Буено?
— Ні, про себе.
— А що тобі сказати?
Коляда на мить розгубився й перестав посміхатись. Розмова набувала неприємного відтінку. Навіщо було заходити сюди? От дурний, сам напоровся… Але ж сказати щось треба.
— Слухай, шефе Ми з тобою одного роду-племені, донерветер! Чого ти передо мною приндишся?
— Не викручуйся. Я питаю: ти знав, куди наймався?
— А що мені знати? Як казав один румун-емігрант — нам би цуйки та жінки-буржуйки. А там — хоч вовк пасися. Отак-о!
Він припалив сигарету від каганця й вийшов. Вогник блимнув і погас, але Сергій не встав, щоб засвітити знову. Збудження, яке охопило його щойно, раптом змінилось цілковитою байдужістю. А й справді, чого сікатися до людей із дурними запитаннями? Вони нічого не знають. Або ж прикидаються.
Ряжанка встав і почовгав надвір. Біля вогнища сидів Хесус із рушницею на колінах. Поруч розляглись Хорхе та Буено. Угледівши Сергія, водій підвівся й повільно відійшов геть. Ряжанка підсів до вогню й раптом упритул запитав Хорхе:
— Ти, мучачо, знаєш, що ми тут шукаємо?
— Знаю, сеньйоре. Золото інків.
Скосовані очі Хорхе дивились у полум'я.
— Це тобі Буено сказав?
Хорхе підвів очі.
— Ні, сеньйоре. Я й сам знаю. Тут усі шукають золото інків.
— І ти теж? — Хорхе завагався.
— Ні, сеньйоре.
— Чому?
— Воно зачароване. Його гірські духи заховали глибоко під землею.
— А ти хрещений, мучачо?
— Я? — Хорхе здивовано глипнув очима. — Я католик.
— А в поганських духів віриш?
Хорхе відповів не зразу.
— Хто його знає. Старі люди кажуть…
— То ти не хочеш знайти золото інків?
— Ні, сеньйоре.
— А навіщо ти найнявся сюди на роботу?
— Я хочу заробити грошей і вивчитись на шофера. Хочу стати письменним, як Буено. Вже третій рік ходжу з тими, що скарби шукають.
Сергій повернувся до Хесуса.
— А ти що скажеш?
Старий індіянин дрібно закліпав, підшморгнув довгим горбуватим носом і стенув плечима:
— Ми люди темні, сеньйоре. Хай молодші скажуть.
Розв'язав капшучок, почеплений на шиї, витяг кілька листочків коки, похитав головою, що в капшучку мало залишається, тяжко зітхнув, поклав на зуби й заходився зосереджено жувати, не звертаючи більше на Сергія жодної уваги.
Ряжанка почовгав до свого намету. Ото так, га? Ніхто нічого не відає, ніхто нічого не хоче знати. Так воно в світі й робиться. Знайдуть хитріші дурніших за себе і їхніми руками роблять брудну справу.
Падлючний усе-таки світ! Якби й справді був бог всесильний, всемогутній, усезнаючий, — він би такого світу не створював. Він би передбачив, куди все повернеться…
Того вечора Сергій дістав пляшку аргентінського рому й висмоктав усю до дна. А вранці, на подив усім, раптом дав команду зніматися й вирушати далі, на плоскогір'я Альтіплано.
Перехід тривав п'ять днів. Проби порід колектори брали на ходу, не зупиняючись для їхньої обробки, а карти складали при каганці. Надвечір шостого дня, як і передбачав Матвій Коляда, підійшли до чималого села. Тут жили українські колоністи. Село так і називалось: Мала Українка.
— Завернемо до земляків, шефе? Може, вареників із сметаною перепаде. Остогидли вже ці консерви. Там і вдовички гарні є. Колись бував…
Коляда лукаво підморгнув.
Лихий його знає. В село — то й у село. Все одно десь треба таборитись.
Матвій завернув караван у видолок, де лежала Мала Українка. А довкола, наскільки око сягало, широчів степ, рівний, мов таця, густо порослий чагарями, травою та велетенськими кактусами. Видно, до цих земель ще не добрався плуг колоністів. Ниви зеленіли ген там, по той бік села, а тут недоторканим лишилося царство шакалів та коршунів. Однак, незважаючи на близькість екватора, клімат був помірним, наче десь у Центральній Європі. Давали себе відчути дві з половиною тисячі метрів над рівнем моря.
Коли машина вкотилася в село, серце Сергія болісно стислось. Хати, справжні українські, з очеретяними стріхами… Біленькі, підведені, з розмальованими віконницями. І вишні, вишні!..
Сергій похапцем запалив сигарету. Руки тремтіли. На дорозі, в пилюці, хлопчаки в штанцях на одній підтяжці гралися в квача. Назустріч здіймала куряву ряба череда. Буено зупинив джипа під тином, щоб дати худобі пройти. На перелазі з'явився дід у вишиваній плоскінній сорочці.
— Добрий вечір, діду! — всміхнувся до нього Коляда.
— Здоров був, синку, — здивовано відповів дід і підкрутив вуса. — Земляки, еге?
— Земляки, діду.
— А куди путь держите?
— Заночувати хочемо в селі вашому.
— Атож. Так заїжджайте у двір.
— Е, діду, нас багато, не вмістимось. Хата мала.
— То до Панька, до сусіди ще можна. Й до Грицька Тетерука. В нього просторо. Ось я зараз побіжу.
Дід розчинив ворота, щоб уїжджали, а сам почовгикав до сусіди, кинувши вже з вулиці:
— Агов, Марто, а стрічай лишень земляків!
Забравши з череди корову, баба Марта повела прибульців до хати. Крізь маленькі віконця вливалося вже мало світла — щойно почало смеркати, але Сергій розгледів і велику піч, і лаву, і піл, і столик із схрещеними ногами, й два образи на покуті, навіть пожовклий літографічний портрет Тараса Шевченка в саморобних рамцях, запнутих вишиваним рушником.