Ряжанка ще якийсь час кріпився, потім не витримав, сів на голяк і заходився розшнуровувати лівий черевик.
— Муляє, сеньйоре начальник?
Сергій мовчки зняв шкарпетку. З ноги, трохи нижче литки, стікали дві тоненькі цівочки крові.
— Що то у вас, сеньйоре начальник? — Буено стурбовано нахилився над Сергієм.
— Дрібниця. Подряпав ногу. Тікав од вужа, та перечепився через гілляку, мучачо. Нічого страшного.
— Від вужа?
Буено став навколішки й пильно придивився до Сергієвої ноги.
— І він укусив вас?
— Та ні…
Буено зеівсь на ноги.
— Який він собою, той вуж?
— Ну… такий… у руку завтовшки…. А що?
— А якого… кольору?
— Ну… жовтуватий, здається. І чорна смуга ламана на спині, зигзагом… А що?
Буено зблід.
— Сеньйоре начальник, вас укусила гадюка!..
— Укусила? Таке верзеш! — Сергій махнув рукою. — Де б то встигла за мною!
— Сеньйоре начальник… — голос Буенавентури вривався, — ходімте мерщій назад!
— Куди?
— Ходімте!..
Він схопив Сергія за руку й потяг до виходу з ущелини. Потім помітив, що той без одного черевика, й почав похапцем узувати його. Ряжанку одразу охопила бридка слабкість. Руки й ноги дрібно тремтіли. Не пручався, коли індіянин зашнуровував черевик, коли знову розшнурував і заходився висисати з раночки кров та спльовувати на землю. Й навіщо він це робить? Панікує…
А Буено, досмоктавшись, доки в самого з ясен пішла кров, узув Сергія й швидко повів далі.
Ряжанка кульгав. Після шоферових маніпуляцій ліва нога розболілася ще дужче.
Коли нарешті вибралися з ущелини, нестерпно замуляло в черевикові. Сергій роззувся й пошкандибав далі в самих шкарпетках. Ішли швидко, а Буено ще й квапив:
— Швидше, сеньйоре начальник, швидше!
Проте сили вичерпувались. Нога набрякла, навколо ранки посиніло й затверділо.
— Швидше, сеньйоре начальник, швидше!
Сергій уже ледве тягся, а до табору ще лишалось кілометрів зо два, якщо не більше. Буено підхопив його попід руки й потяг. Справи пішли краще, але ненадовго. Ряжанку залишали не тільки сили, а й воля рухатись. Нарешті він сів на землю, відсапуючись. Крутилася голова, й нудило.
Буено передав свою торбу з камінням Хесусові, а сам підняв Сергія, перекинув його собі на плече й поніс, мов лантух.
Болі стали такими, що Сергій уже не міг тамувати стогонів. Кожен крок Буенавентури віддавався в нозі тисячами розпечених голок. Коли перед водієм постав пальмовий гай, у якому розташувався табір, він з останніх сил узявся бігцем. Але важка ноша незабаром звалила його з ніг. Він упав разом із Сергієм, неспроможний більше підняти його.
Тоді на допомогу несподівано прийшов Хесус. Старого немов підмінили. Він кинув на землю кирку й важку торбу з камінням, узяв в оберемок обм'яклого Ряжанку й побіг до табору. Полежавши хвилину-другу, Буено теж звівся й наздогнав Хесуса вже аж біля наметів.
У таборі на господарстві залишався тільки Матвій Коляда. Погоничі повели лам на пашу. Пояснивши йому хрипким голосом, що трапилось, Буено поклав Сергія в машину й сів за кермо.
— Ти куди? — насіпався на нього Коляда.
— Повезу до себе… До людей мого племені. Вони вміють лікувати від укусу змії.
Коляда щось міркував. На щелепах йому ходили жовна.
— Нікуди ти не поїдеш. Краще… давай тут щось придумаємо.
— Пізно, сеньйоре Маттео… Подивіться на ногу. Мов колода! Не можна гаяти ні хвилини!
Коляда презирливо чвиркнув:
— Що твої дикуни зроблять! Стрибатимуть навколо нього? Ану, вилазь з машини, кажу!
Коляда смикнув Буенавентуру за рукав, і сорочка тріснула.
— Вилазь, кажу, бо я жартувати не люблю. Ач, знахур знайшовся! — гаркнув Матвій, потім, зіщуливши очі, засичав: — А скажи, чого це ти упадаєш коло начальника? Інтерес маєш? — Він скосу вав на Ряжанку, який лежав із заплющеними очима.
Цих слів було забагато. Буено сіпнувся, рукав залишивсь у жмені Матвія. Водій вихопив з-під себе французький ключ і здибивсь. Обличчя йому зблідло, мов віск, очі стали чорними й гарячими, неначе от-от бризнуть іскрою.
Коляда відсахнувся й позадкував до радіатора машини.
— Коли б це сталося з вами, сеньйоре Маттео, я б не рушив і з місця. А зараз — геть з дороги, бо переїду…
Хрипкий голос клекотів так загрозливо-глухо, а в очах було стільки холоду, що Коляда відскочив з-перед машини. І вчасно. Джип із ходу рвонув другою швидкістю.
Сергій слухав усе це, не розтуляючи повік. От тобі й Буено… Такий тихий та сумирненький, а ба… А-а!..
На вибоях він болісно стогнав. Ногу немов пиляло тупою пилкою. А джип натужно ревів і стрибав, наче шалений цап. До Тальталя, рідного селища Буенавентури, лишалось кілометрів п’ятнадцять-двадцять, і водій висотував з машини все, на що вона здатна. Про якусь дорогу годі було й мріяти, а від болісних зойків хворого водій до заціпеніння в пальцях стискав кермо.
Ряжанка то втихав, утрачаючи свідомість, то знову озивався надсадним стогоном, коли отямлювався.
— Мучачо…
Буено нашорошив вуха. Кличе? Чи стогне?
— Мучачо…
Індіянин, не відриваючи погляду од вітрового скла, озвався.
— Мучачо… зупини… трохи…
Буенавентура загальмував.
— Що, сеньйоре начальник? Якщо води, — то нема й краплинки. Почекайте, потерпіть іще з півгодини, вже швидко!..
— Мучачо…
Голос у Сергія вривався, губи порепались, очі затуманило, мов п'яному. Буено знову додав газу.
— Мучачо!.. Зупини… Зупини…
Водій вимкнув мотор і перехилився до заднього сидіння.
— Що, сеньйоре начальник?
— Мучачо… Я хочу тобі розповісти…
— Потім, сеньйоре начальник, потім! Коли приїдемо! Не гайнуйте дорогого часу! Зараз нема коли.
Й він знову натиснув стартер.
— Ні… ні!.. Зараз… Я мушу сказати… кого ти везеш…
Але машина вже стрибала на вибоях, завдаючи нестерпного болю. Думка працювала вривками. От і все… кінець… Персональний армагеддон… Не рий іншому яму… бо сам у неї… Ех, мучачо… Нічого ти не…
— Мучачо…
— Потім, потім, не зараз!
І знову валуни, кущі, кактуси… Буено повів машину впевненіше. Місцевість уже була знайома. Он там, з того пагорба, завидніється й селище…
Але пам'ять підвела. Тальталя не видно було ні з того, ні з наступного горба. Довелося долати ще крутий перевал. Хворий раз у раз утрачав свідомість. Необхідно квапитись, квапитись.
Онде нарешті горб, за яким починаються джунглі Тальталя! Іншим разом у Буенавентури від одного погляду на знайомі з дитинства місця солодко б замлоїло серце. А тепер він проклинав і гори, і бездоріжжя, й те, що селище так далеко. Швидше… швидше…
Й раптом від надмірної натуги машина захекалась гарячою парою, вода в радіаторі закипіла, мов у чайнику. Джип ще котився з останніх сил, потім винувато зачахкав, закашлявся й став, одхекуючись, немов жива істота, яка розуміє, що на неї покладають останні надії, — а вона неспроможна виправдати довіри.
Буено спересердя копнув черевиком по вичовганому лисому скатові. Машина, мов од болю чи образи, здригнулась. Хлопець відчинив дверцята, витяг Сергія, взяв його в оберемок і поніс під гору, де виднілися бамбукові хижі.
А люди вже помітили машину на горбі, бігли навстріч. Буено важко ступав крок за кроком. Ряжанка й досі не повертався до свідомості, а нести безвільне тіло втричі важче: як мертве. Нервове й фізичне напруження висотало з молодого індіянина всі сили.
Незабаром до Буенавентури добігли перші мешканці Тальталя. То були хлопчики й дівчатка. Найстарші носили навколо стегон невеличкі пов'язки з ситцю. Менші ж або були зовсім голенькі, або перев'язані двома ликовими смужками: одна навколо поперека, друга — від неї попід пах.
За дітьми підбігли юнаки й дівчата в куценьких спідничках вище колін, а потім чоловіки.
Ніхто ні про що не запитував, усі мовчки чекали, що скаже Буено. А Буено сказав:
— Цього грінго вкусила змія. Це — хороший грінго.
По натовпу прокотився схвильований шепіт.
Буено запитав:
— Чи живий ще старий Санчо?