Уночі Сергій, Ернесто й Абаджієв, позастібавши важкі просвинцьовані гумові костюми з шоломами, пірнули в печеру. Буенавентурі ж наказали триматись на відстані. Попереду ступав Сергій, тримаючи біля віконця скафандра лічильник Гейгера. Неоковирні в незвичному вбранні археолог та лікар човгали слідом. За домовленістю, перший-ліпший сигнал Ряжанки мав бути стартом для втечі. Але геолог ішов і йшов. Лічильник показував ступінь радіації, який для людини, одягненої в спеціальний костюм, незагрозливий.
Позначена світлим пісочком стежина привела до грота. У ньому на бамбукових ношах лежала велика куля, вихоплена з темряви мерехтливими променями свічок. Ряжанка ще раз глянув на лічильник, але він показував майже те саме. Що за лиха година? Сергій підніс прилад до лискучої кулі — ніяких змін. Зі склепінь грота на них дивилися химерні зображення якихось каракатиць із людськими обличчями, людей з хвостами й рогами, песиголовців; попід стелею яскріло кам'яним промінням сонце, стояв ущербний місяць.
Перезирнувшись із лікарем та археологом, Сергій кивнув: «Берімось!» Куля виявилась важкенькою. Це особливо відчув Ряжанка, який підтримував ноші ззаду сам. Ернесто тільки те й робив, що зиркав на всі боки. Серце запеклого археолога обливалось кров ю: невже ці багаті скарби на стінах дістануться комусь іншому?!
Насилу доплентавшись до входу в ущелину, всі посідали спочити, відійшовши на певну відстань од таємничого трофея. Й раптом здалека озвався Буено:
— Сеньйори! Як же ми пливтимемо в одному човні?
Сергій аж рота роззявив. А й справді! Костюмів же тільки три…
Не гаявши часу, нарубали кілька в'язок хмизу й зробили пліт. А вранці, поклавши на нього ноші з кулею, обгорнутою лапатим банановим листям, припнули все це довжелезним ліановим мотузом до човна. Одначе куди їхати? До археологів?
— У нас там зараз літачок. Розумієте, сеньйоре, старенька шкапа. Пілот уже з півмісяця ремонтує.
Сергій здивувався. Літак? І вони досі нічого про це не казали!
— Негайно перекинемо цю річ до столиці, — резюмував Абаджієв. — Хай там подивляться розумніші за нас. Еге ж, Ернесто?
Археолог не образився: в кожного свій фах. Оцю таємничу кулю не сплоха розкусиш. Там, у столиці, є кому.
До археологів звідти було ближче, ніж до Сергієвого табору, але тільки теоретично. Вони розташувалися по той бік озера, за водоскидом. Як його здолати? Ризикнути навпростець? А бува, потоне? Ні. Це не вихід.
Ополудні пристали до берега на безпечній відстані од порогів і заходилися прокладати шлях лісом. Водоскид належало обігнути й потім поперетягати човен та пліт волоком.
Коло цієї важкої роботи заходилися гуртом, але до пізніх облягів устигли здолати лише півдороги. Наступного ранку знову взялися за сокирки та ножі, й коли сонце почало хилитись до вечірнього пругу, нарешті перед очима заграла зеленкувата гладінь річки. Праворуч, метрів за сто п'ятдесят, гув, розсипаючись міріадами бризок, величний водоскид. Звідси він здавався грізним, аж не вірилося, що там, угорі, зараз тихо мліє під останніми променями сонця лагідне блакитне озеречко. Сергій стояв мов зачарований.
Однак милуватися було ніколи. Щойно встигли перетягти човен та пліт із незвичайним вантажем, як смеркло. Та серед темно-синього склепіння неба лишився повновидий місяць, і вирішили продовжувати подорож.
Річка вдалась не тільки широка, а й глибоченька, жердиння насилу діставало дна. Пірогу ж доводилося ввесь час стримувати, бо попереду йшов пліт, підхоплений течією. Його раз у раз то саджало на мілину, то прибивало в корчі під берег, і люди мусили тягтись проти течії, щоб зняти його.
Опівночі виснажені вкрай мандрівники дісталися до табору археологів. Табір зустрів їх піснями та гомоном гітари.
Кілька чоловік посхоплювались допомагати прибульцям, вже організовували вечерю. А Сергієві зробилося журно. Він згадав атмосферу в своїй експедиції. Що за люди, оці Ернесто й Абаджієв? Адже і в них страйкують, а ба…
Якийсь молодий індіянин, трохи схожий зовні на Буенавентуру, втішав начальника:
— Дарма, сеньйоре Ернесто! Ось незабаром скінчиться страйк, і ми дружно візьмемось допомагати вам, бо вже руки сверблять до роботи.
Як з'ясувалося, індіянина звали Ауреліо. І Сергієві несподівано стало теж легко й вільно на душі. Хай йому грець, людина завжди повинна лишатися сама собою, що б то не було, які б ідеї не різнили її від інших… Він навіть почав підмугикувати, коли Ауреліо по вечері знову взявся за гітару й над галявою полинуло запальне танго.
Тільки вранці Ряжанка второпав, що той молодий індіянин і є пілот. Відвівши вбік, Ернесто заходився щось розповідати йому. Пілот слухав дуже уважно й раз у раз прохоплювався здивованими вигуками. Та коли начальник експедиції скінчив, Ауреліо заперечливо покрутив головою. Ернесто почав знову, однак індіянин уперто мовчав. Розвівши розпачливо руками, начальник експедиції підійшов до пальми, де сиділи Сергій, Буено та лікар.
— Не хоче, й годі. Боїться. Я доводив-доводив, що в костюмі така радіоактивність не зашкодить, але марно.
— Ти йому… все розповів? — озвався Абаджієв.
— Ні. Лише про радіоактивність кулі.
Ернесто схопився й витріщивсь на Сергія:
— А звідки ви, власне, взяли, що вона радіоактивна?
— Як то звідки? Лічильник Гейгера…
— А може, то сама печера випромінює!
— А-а!.. Про це ніхто досі й не подумав. І справді: лічильник поблизу кулі не активізовувався. Це вже доведено. Що ж тоді?
Годинну мовчанку порушив Буено.
— Сеньйоре начальник, — звернувся він до Ряжанки. — Ви стверджуєте, що куля, коли дівчата винесли її з печери, почала грати?
Сергій кивнув, не знаючи, куди хилить індіянин. А той вів далі:
— Однак ми маємо з нею справу вже не перший день, а вона мовчить?
Збагнувши раптом усе й засумнівавшись навіть у тому, що бачив на власні очі й чув своїми вухами, Сергій мовчки встав і швидким кроком подався в берег, де серед річки стояв припнутий пліт. У воді відмочувалися протирадіаційні костюми, занурені ще звечора Абаджієвим. Ряжанка дістав один, вилив з нього воду й натяг на себе. Потім сів у човен і відіпхнувсь. Троє людей мовчки стежили за ним. Допливши до плоту, він ухопивсь однією рукою за припон, а жердиною скинув із кулі вже давно висохле пальмове листя. Куля спахнула проти сонця щирим золотом. Четверо людей не зводило з неї погляду. А вона мовчки погойдувалась на хвилях. Невже Буено має рацію?..
Ряжанка й незчувсь, як розтулилась його ліва рука й випустила ліановий мотуз, що ним припнуто пліт до корча. Схаменувся лише, коли пірогу крутонуло й понесло. Він швиденько допхався жердиною під берег і скинув із себе важкий гумовий панцир. Сорочка просякла потом — хоч викрути. Прикидавши костюм у воді камінням, він потяг пірогу вперед і виволік на берег. А коли підійшов до гурту, Буено раптом заволав. У руках у нього був лічильник Гейгера. Радіоактивність піднялась.
Люди чкурнули в ліс. Тепер уже сумнівів не було. Куля випромінює радіоактивні хвилі. Отже, треба її добре обгорнути просвинцьованими костюмами.
Однак пілот не приставав і на таку пропозицію:
— Я ще збираюсь одружуватися, сеньйори. В мене у столиці наречена.
Він намагався повернути все на жарт, однак темпераментного Ернесто це тільки дратувало, йому зараз було не до жартів. Людство чекає великої сенсації!
Табором пішов поголос, нібито знайдено величезний скарб інків. Кілька разів Сергій помічав, як робітники наставляють вухо, дослухавшись їхньої розмови. Він повідомив про це Абаджієва. Домовились перенести кулю до Сергія, а потім транспортувати її в столицю. Можливо, пощастить найняти літак із контейнером…
Звичайно, краще бути обережним. Хтось може позаздрити на золото й знайти в ньому свою наглу смерть. Як той казав, береженого й бог береже.
Запнувши знахідку у два протирадіаційні костюми, Сергій з Буенавентурою понесли її до свого табору. Кроків за триста від наметів розшукали прикмітну галявину й заховали ношу там. Але на всяк випадок попередили й людей, щоб туди не сунули й носа, мовляв, нітрогліцерин для виробок: незабаром рватимем скелі.