Тільки в таборі Сергій згадав, що вони забули зробити. Можна ж було вирядити літаком оцього нестелепу Коляду. Останнім часом він так схуд і зблід, ніби переніс тиф або щонайменше тропічну пропасницю. І як це він забув! А той Абаджієв — теж мені гуманіст. Про свого пацієнта й разу не згадав.
У таборі було сумно. Дехто з малоукраїнців пішов додому, не дочекавшись кінця страйку, але більшість никала попід деревами, не знаходячи собі пришибу.
Сергій сидів біля намету й повз вуха пропускав торохтіння Буенавентури. Тільки коли доводилось відповідати, перепитував:
— Що?
— Кажу, мабуть, та куля із щирого золота? Щось вона аж занадто важка. Насилу донесли!
— Не знаю, мучачо, — буркнув Ряжанка. — Може… А може, й платинова…
— Платинова?.. О-о… Завтра треба переховати! Знаєте… — Буено нахилився майже до самого Сергієвого вуха, помітивши Матвія Коляду, якого мовби зацікавила розмова. — Знаєте, люди трапляються різні, сеньйоре начальник…
Ряжанка нахмурився, збагнувши, до кого п'є Буенавентура. Дивні все-таки уподобання в цього індіянина. То були з отим-о такими друзяками — нерозлийвода, а тепер, бач…
Буено раптом здогадавсь, про що може думати начальник, І змовк. Так, він і сам не дуже тямився на своїх почуттях. Він зненавидів оцього іммігранта, який працює для тих, хто хоче розв'язати ядерну війну. Маттео раптом здався йому надійним альянтом, спільником у боротьбі, бо теж ненавидів свого земляка. Коли ти ворог мого ворога, це означає, що ти — мій друг. І раптом такий шляхетний вчинок з боку начальника: притяг на собі людину, що зазнала в дорозі лиха, — свого недруга. Цього Буено не чекав од Сергія. Хіба ж може бути гуманним той, що прагне до війни? Буено здогадувавсь: між Маттео і Ряжанкою щось відбувається. Не з доброго ж дива й досі не промовили один одному ані слова. Але що перебігло їм дорогу? Й хто цей Кольядо? Докторові здалося його обличчя знайомим, а той мовчить. Щось-таки тут не теє…
Розділ 26
Дощі й цього року затрималися. Вже давно пожухло на деревах листя, а трава вигоріла й там, куди хоч інколи заглядало сонце. Бамбуки в береговині жебоніли, мов бляшані, а Червона річка перетворилась на малесенький потічок — перебреди на той бік і колін не повляпуєш. Тижнів зо два вже сонце сідало за важку чорну хмару, та дощик зривався лише разів три або чотири: поросить, поросить та й нема.
Робота в таборі кипіла. Страйк урвався так само несподівано, як і почавсь. Але на робітників відчувався голод. Частина малоукраїнців порозходилася ще місяць тому, коли Сергієві було не до них. Тепер же дощі могли в будь-який день припинити працю, а зроблено далеко не все. Сумніву вже не було — уран є. Бентежило одне: чому жилу знайдено аж біля самісінького озера? Однак Сергій далі несилий був зволікати. Нехай йому всі сто лих, людина є людиною, й нерви в неї не з валу. Одного разу йому спало на думку порівняння, яке, здавалося, ставило все на належне місце. Коли б самогубці роками обмірковували акти вкорочення життя, то всі люди на земній кулі вмирали б від старості.
Звичайно, й тут була натяжка, але це, зрештою, справи не міняло. Він, наприклад, не самогубець, а санітар. Він знищить, пекельним вогнем повипікає все, що розплодилося гнилого на цьому світі, аби життя стало кращим.
Колись Ернесто розмовляв з Абаджіевим на темат міжнародної політики, й Сергій став їхнім мимовільним слухачем.
Болгарин спитав:
— Ернесто, як ти розцінюєш політику діячів, що заявляють: ми не боїмось термоядерної війни; якщо після неї залишиться навіть третина людства, то воно побудує кращий світ, справедливий і досконалий.
Тоді Ряжанка, збагнувши, що лікар повів розмову навмисне задля нього, хотів устати й піти геть, але спинила відповідь Ернесто. Археолог промовив:
— То авантюризм, докторе. Думаю, така війна знищила б простий люд, а ті, хто її роздмухав, залишилися б живі. В них у кожного персональне протитермоядерне бомбосховище. Коротше кажучи, такі заяви — чистісінька політична спекуляція і шахрайство.
Так, Сергій цілком згоден з отим Ернесто. Він, здається, хлопець нічогенький, тільки аж занадто темпераментний. Лікар тоді кумедно зморщив свого носа, подумав, певне, що взяв гору. А Сергій у душі подякував креолові. Так, він, Ряжанка, хоче знищити все те, що породжує плісняву, в тому числі й оті теорійки. Хай йому чорт, людина існує не для того, аби створювати вигоди для «прийдешніх поколінь», а щоб жити самій. Вона з'являється на світ не з власного бажання, й цього насильства з неї цілком досить. Дайте їй можливість бодай у решті бути вільною й робити те, що вона хоче. Як ви, панове, знаєте, можливо, людина сама собою й прекрасна. Облиште ж її. нехай має змогу виявити свою красу… Але зась. Вона не може цього зробити. З усіх боків її обсіли гнилизна й пліснява. Людина задихається, людині треба допомогти звільнитись від бруду.
Ряжанка не розшифровував навіть самому собі, що має на увазі під тими поняттями. Навіщо? Це буде профанація. Він — такий самий, як і решта. Може назвати лише те, що болить його, індивіда. А людей мільярди. Отже, скільки індивідів, стільки й прагнень.
…Буено, якого Сергій призначив на місце Коляди і який чудово впорувався зі своїми новими обов'язками, скориставшися з нагоди відносного зближення, якось повів балачку про те саме: де береться в сеньйора начальника стільки ненависті до людей та що йому зробив поганого, наприклад, він або хтось із його племені, або Ернесто, чи Абаджієв і т. д. Але Ряжанка тоді відпарирував:
— Ти, мучачо, мені особисто нічого поганого не зробив. Але ти можеш це зробити, хоч, може, й не особисто мені. Бо ти мислиш дуже вузько.
Тепер він більше не пнеться з такими сльозоточивими запитаннями. Тепер Буено, здається, заходивсь коло Мігуеля. А той — лякливий міщанин, батько чотирьох дочок — десь дуже задоволений увагою Буенавентури.
Сергій подивився, як вони разом понесли воду робітникам на об'єкти, й відвернувся. Ця дитина Буено, мабуть, твердо переконана, що прислужується мирові. Вербує прихильників проти злого палія…
Над лісом повисла хмарка й став накрапати дощик, але його вистачило хвилин на кілька, й галявину знову залило пекуче сонце. Ряжанка подавсь у холодок привести до ладу документацію останніх днів. Примостившись на поваленому бурею стовбурі, Сергій довго сидів над паперами. Потім його зморив сон, і, щоб якось розбуркатись, став розглядати навколишню рослинність. Там, далі в хащах, панував довічний півморок, звідти тхнуло підпареною цвіллю й долинали різкі пахощі орхідей. Стовбур найближчого дерева пообсідала дрібненька сивувато-зелена гусінь, її Сергій ще вчора бачив під деревом, і це його здивувало. Але, задерши голову догори, він усе зрозумів: дерево те стояло мов після перукарні, голе та обчухране. А з-під стовбура частина гусені довгою вервечкою проточилася вже далі. Чи не занадто ненажерлива «худоба»! Ряжанка глянув на наступну жертву гусениці. То була рідкісна рослина, яку називають мандрівничим деревом: височенна, метрів із п'ять чи шість заввишки, трава з лепехатим, віялоподібним листям угорі. Червонувато-жовті прицвітки на довгих ніжках дуже нагадували дзьоб пелікана. В трубчастій основі її листя завжди повно води, достатньо напитися спраглому мандрівникові. Сергій хотів перевірити, чи правду кажуть про рослину, бо раніше йому ніколи не траплялось пити з такої «кринички». Він звівсь на ноги й кроків за десять у кущах помітив Коляду, який кульгав на одній милиці з темряви лісу, ледь спираючись на загіпсовану ліву ногу. Що він там робив?
Сергій згадав заховану золоту кулю, але, зневажливо махнувши рукою, знову сів на колоду. Ще помітить та доведеться балакати… Або подумає, що стежить за ним.
Однак, нічого не підозрюючи, Матвій сунув просто на Сергія. Та відхиливши останню завісу листя, став як стій. Очі розгублено бігали на всі боки, й Сергієві здавалося, що він або дремене назад, або ж пошпурить навідліг костуром.