Сергій мовчки кивну в, але потім, подумавши, заперечив:
— Спочатку треба прокласти дорогу.
Старому не сидиться: хоче отак, зопалу. А спробував би він під зливами добратися до того родовища, хай йому всі чорти на світі… Ще й жила десь хвостом майнула…
Ряжанку в директорському лімузині відвезли до найкращого готелю. Гер Мільх, коли Сергій повідомив його про залишений напівдорозі трактор, про перевитрати під час страйку та про вкрадену кобилу, тільки зневажливо махнув рукою.
— Як ліс палять, то й миші горять.
Єдине, чого не сказав Сергій, — це про Коляду. Але такі подробиці, мабуть би, й не зацікавили пана директора…
І ось Ряжанка ніжиться у прохолодних і слизьких від крохмалю простирадлах. Надворі гомонить злива, десь далеко котиться грім. Навряд, чи кому спаде на думку прителіпатися в отаку негоду.
Але Сергій недооцінив Левонтія Горбатюка. Той увійшов без попередження, всміхаючись на повні вуса і, здається, навіть напідпитку.
— Здоров!
Ряжанка у відповідь лише мляво заворушився.
— Оце я по тебе! Кажу собі, дай поїду подивлюся, чи не той, бува… Чи не врізав дуба, кажу, спавши! — Левко голосно зареготав. — А воно й справді — аж очі попідпухали… Ану лишень той… та поїдемо!
Сергій і вухом не повів. Отак удаватиме хворого — може, ця шевська смола відчепиться. Та не там то було. Левко заходився термосити його, стягати ковдру, сіпати за ноги, за руки.
Матіркуючись про себе, Ряжанка таки мусив устати й одягтись. Посеред кімнати вже горопудились його валізки, а на спинці крісла висів спортивний костюм з водонепроникної тканини та свіжа сорочка. Левко заливався:
— Це я тобі так! Попривозив сьогодні вранці, а ти спиш — аж гай гуде. Я й кажу дівці, що отут по колідору вештається: «На, — кажу, — сеньйорито, поглядь, — кажу». Вона й той… А ти й досі той… хропака дереш!
Проте Левкові довелося чекати ще добрих дві години, поки Сергій викупався та поки сходив униз до перукаря поголитись і підстригти свою попівську кучму, якої ножиці не торкались, відколи виїхав у джунглі.
Мусив поступитися й Горбатюк: Сергій рішуче відмовився їхати до нього додому, хоч тому, очевидячки, аж надто хотілось цього. На мизатому обличчі в Горбатюка грала загадкова усмішка, його аж сіпало розповісти якусь, певно, дуже цікаву новину, але він поки що стримувався.
Аж згодом, коли кельнер Родріго приніс дві пляшки кальвадосу, коли Горбатюк вихилив добрий пугар та обтер вуса долонею, Ряжанка зрозумів, у чому справа.
— Та я ж той… оженився, Серього…
Он воно що! Круглий вид у Левка сяяв, мов натертий попелом мідний таз.
— Ну ж, хай щастить! — раптом повеселішав Сергій, піднявши й собі чималий келих. Але, допиваючи до дна, мало не похлинувся.
Левко сказав:
— А ти знаєш, хто моя той… ну, жінка, га? Еге ж, не знаєш?
Вуса йому полізли до самісіньких вух.
— Ану, чи вгадаєш? Та зроду-звіку не той!..
Сергієві раптом стало млосно. Неприємне передчуття стисло груди. «Невже?..»
— Хто? — глухо видавив він.
— А хто б ти думав? Стефанія!
Ряжанка повільно потягся до бокатої пляшки. Оце так… Він більше не слухав щасливих теревенів мизатого вусаня, не дивився на його блискучі, мов туди хто капнув по скалочці олії, очі. Невже це правда?!. Він мимоволі думав, що спільного між такими двома діаметрально протилежними людьми, — й не міг дати ради собі. Світ настільки спаплюжився, що годі в ньому й шукати здорового глузду або хоча б натяків на якусь логіку.
Левонтій лигав чарку за чаркою, швидко п'яніючи. Він без угаву щось белькотав — «любить», «там така жіночка», «каже на мене той… милий, миленький», «а я на неї той»… Сергієві було неприємно й навіть гидко слухати. Ні, він не має ніяких почуттів до Стефанії. Це вже вивірено часом, але все ж хочеться підвестись і затопити прямо в центр оцієї самовдоволеної пики…
Левко безперервно закочувався веселим п'яним реготом. Він був схожий на півня, що, гордовито випнувши груди, походжає серед свого гарему, переповнений ущерть почуттям власної гідності.
Та півень той почав швидко клювати носом у тарілку. Оченята йому зблякли й скаламутніли. А ще за півгодини він тупо дивився поперед себе, нікого не бачачи. Проте сказане, певно-таки, адресувалося Сергієві:
— І ти д-думаєш… я той… ща-с-сливий?.. Еге? Ду-урни-ий ти…
З очиць йому раптом поллялись нужденні п'яні слізки. Він розтирав їх долонею.
— Й-я отому… з маленькими вусиками т-той… — н-ноги п-пере… той!..
Сергій більше не слухав. Кинувши на стіл чималий банкнот, швидко вийшов. На вулиці було гамірно, як і завжди увечері в період дощів. Небо блимало великими вмитими зірками. Зупинивши перше-ліпше таксі, Ряжанка назвав адресу. Машина повільно поповзла у черепашому каравані — червоних і чорних, нових і пооблуплюваних. Сергій заплющив очі. На душі було паскудно. Чого завгодно, а такого не припускав. Ні, в серці не лишилося й крихти отого незрозумілого почуття до Стефанії, Що так ґвалтовно мучило торік. Але десь у найпотаємнішому кутикові душі досі, не залежно ні від чого, жевріла ледь помітна іскрина співчуття до тієї божевільної, причинної дівчини, яка, свідомо на шкоду самій собі, раптом кинула виклик усім отим мерцям, що своїм трупним смородом отруюють життя.
Відкинувшись на дермантинову спинку сидіння, Ряжанка нестямно обхопив скроні долонями. Як вона могла зійтися з отим кретином? «Ключі вдома забула…»
Сергій, на превеликий подив таксиста, аж стогнав. У голові гатило молотками. Ще ніколи життя не здавалось йому таким нестерпно гидотливим…
У готелі, взявши в бармена пляшку бренді, він попростував до своєї кімнати. На столі білів конверт, помережаний незнайомим почерком, а поряд — якась грамплатівка.
Сергій прочитав, насилу розуміючи написане:
«Любий сеньйоре!
Був, але, на жаль, не здибав Вас удома. Незабаром нас із Вами обіцяють ошелешити. Але наберіться терпіння. Залишаю оцю платівку — обов'язково прослухайте її. Мені перекладали слова — проймають до сліз, хоч я й не українець. Про мелодію вже й не кажу.
Ваш Абаджієв.
Р.S. Тільки не дуже часто змінюйте мешкання, бо ми з Буено насилу відшукали Вас».
Ряжанка зібгав папірець і шпурнув геть. І так весело, бракувало тільки лікаря з його носом…
Він механічно витяг з пакета платівку й прочитав напис, викарбуваний українською мовою: «Чуєш, брате мій?..» А нижче пояснювалося, що в супроводі Державної заслуженої капели бандуристів співає Борис Гмиря. Першу мить Сергієві хотілося хряснути чорним кружалом об підлогу, але він відкоркував пляшку й кілька разів ковтнув. Міцний напій, як не дивно, цього разу трохи заспокоїв нерви. Не роздягаючись, Ряжанка впав у ліжко й застиг. Квапливо цокав на столі будильник, а з коридора лунав бренькіт гітари, й чийсь хрипкий голос тяг ламаною іспанською мовою модне танго «Белла бамбіна-а…»
Сергій відчував у голові чорну порожнечу, абсолютний вакуум. Йому стало страшно. Він не вперше це помічав.
Швидко схопившись, почеберяв униз до готельєра.
— Потрібен програвач!
Той не зразу второпав, що від нього хочуть, а збагнувши, хутенько приніс елегантну сиву скриньку. Сергій ухопив і через дві сходини побіг у номер.
Кімнату виповнили щемкі ноти вступу бандур, і раптом полинув густий грудний голос:
Чуєш, брате мій.
товаришу мій? Відлітають сивим шнурком
журавлі в ірій.
Кличуть: «Кру-у, кру-у, кру-у…
В чужині умру…
Доки море перелечу.
Крилонька зітру…»
Замовкла пісня. Зробивши зо два порожніх оберти, платівка засичала й зупинилась. А Сергій сидів, обхопивши голову руками, й з очей йому по підборідді збігали сльози, лишаючи на підлозі кругленькі цяточки. Потім простяг руку до пляшки, й пекуча рідина заґелґотала в горлянку. На дні лишилося зовсім трохи. Він вийшов у коридор і дав покоївці папірець:
— Віскі!
Дівчина принесла дві пляшки. У кімнаті бриніли згуки якоїсь дивної музики, що брала за серце. Покоївка мовчки поставила й вийшла.
А Сергій усю ніч крутив платівку й пив віскі. Однак спирт не долав його.