Вирядивши Сергія в першу експедицію, Левонтій полегшено відітхнув: нарешті спекався вариводи. Та раптом знову, наче сніг на голову, — недужий Сергій у Мільховій хаті… Й Левко дрижав, мов у лихоманці, аж доки не стався отой вибух на інтимній вечері. Горбатюк по-справжньому зрадів лише наступного дня, добре виспавшись і вихиливши на похмілля зо два літри лимонного соку. А-а, так це ж саме той момент, якого він сподівався довгі роки! Про оті страшні слова Стефанії він намагався не думати, їх він зоп’яну не дуже й уторопав тоді, та вони, власне, не мають і вирішального значення. Головне в іншому: Стефанії тепер нікуди звертати, рано чи пізно дістанеться йому.
На те воно й вийшло. І вже, мабуть, Левонтій Горбатюк потроху почав би й одвикати від триклятого дрижання, яке проймало його все життя, коли б знову не отака халепа… Щоправда, крім усього іншого, Левка непокоїла і поведінка Стефанії. Вона трималася зовсім не так, як можна було сподіватись після вечері. Ні гонор, ні зневага не зникли, не з явилося й кохання або хоча вдячність. Але, по-перше, всього він знати не міг, по-друге, не дуже й прагнув до цього, а по-третє, то все — дурниці. Усі жінки однакові, й світ од цього й досі не завалився. Головне — вона в його руках, а разом з нею — й усі гроші старого. А старий же таки вріже коли-небудь дуба…
Так, усе було 6 добре, про краще Левонтій і не мріяв. Та знову перебаранчив отой недоумкуватий Ряжанка. Яких завгодно коників міг сподіватись від нього Левко, але що той знищить документацію дворічних пошуків — і не припускав. У Ряжанки, мабуть-таки, ліва нога не знає, куди ступатиме права, сам чорт не вгада, яке колінце викине цей пришелепуватий наступної миті. Левко тепер проклинає себе й за те, що запропонував старому саме Сергія, й за оту Матвієву вигадку з «військовим злочинцем», що тепер усім вилазить боком. Хіба ж знай, що так обернеться?
Як зоно тоді закрутилося? Горбатюк посмикав себе за лівого вуса, й пам’ять увімкнула саме той кадр. Чогось тоді зайшов до нього Коляда. Вони сиділи й мирненько собі цмулили коньячок. Раптом заходить Муча:
— Сеньйоре Леон, вас викликають з поліції. Левко аж сіпнувся: чого?
— Якийсь сеньйор… — Муча заглянула в папірець, що тримала в руці— Сеньйор Ря-жан-ка мусить сісти до в'язниці, якщо ви не внесете за нього штрафу. Так каже поліційний інспектор. Якщо хочете — поговоріть із ним самі, він чекає коло телефону.
Вже кілька днів Левонтій уникав Сергія, гарячково шукаючи причину, як би втримати того йолопа від думки повернутися додому, на Вкраїну, або хоч урятувати оті обіцяні йому гроші, а тут розгубився. Тоді він коротко розповів про свого болячку Матвієві.
— Скажи тому інспекторові, — буркнув до Мучі Коляда, — що сеньйора Леона немає, ще не повернувся з Буенос-Айреса.
А коли Муча вийшла, заспокоїв Горбатюка:
— Щось ізробимо…
Та й зробив, хай би йому поробило. Десь, стерво, й номер дипломатичний дістало, й почепило червоний прапорець на фірмівську машину, хай би його догори дригом чіпляло… Горбатюк тоді легко погодився з Матвієм, бо тільки так можна було врятувати престиж перед старим. А тепер на всі заставки хрестив і Коляду з його пропозиціями, й себе разом, гарячково шукаючи вилазу з халепи. І хто зна, чи й знайшов би сам, коли б і тепер йому не допомогли. Цього разу — старий Мільх…
Сергій Ряжанка, лікар Абаджієв, Буено й редактор Геварес, виходячи з кав'ярні в збудженому стані, не звернули уваги на те, що метрів за тридцять від їхнього таксі під брівкою хідника зупинився чорний лімузин. Коли посідали в машину, лімузин на поважній відстані рушив за ними. Став оддалік побіля редакції «Аурори», а потім тихенько покотився за лікарем та Буенавентурою. Хвилин, однак, за десять на великій швидкості повернувся й наздогнав самотню промоклу постать Сергія Ряжанки, обляпав її віялом брудної води з калюжі й зник за рогом. А під знайомою кав’ярнею з дверцят лімузина виліз поважний пан із чималими вусами й зник у приміщенні.
То був Левонтій Горбатюк. Трохи згодом він вийшов, не дуже люб'язно притримуючи за поперек п'яного й заюшеного Коляду, ввіпхнув його в машину, й пронизливо вискнув стартер.
Лімузин загальмував аж біля будинку контори, але прибульці не піднялись її сходинами, а попід стіною пройшли до дверей, де розташувались апартаменти подружжя Горбатюків. Матвій ішов мов наосліп, виснучи на Левковій руці. У багато вмебльованій квартирі здавалось порожньо й непривітно. Стефанія ще перед дощами поїхала до Сполучених Штатів на флорідські пляжі, льокая теж не було. Й лише серед простірного кабінету сидів у глибокому кріслі пан директор філії, якийсь величний і чужий у цій кімнаті, й нетерпляче цокав цупкими нігтями по блискучому столичку.
Він зміряв Коляду з ніг до голови, скислився з його брудного нещасного вигляду й мовчки кивнув на вільне крісло навпроти. Матвій кволо опустивсь у м’яке сидіння й закляк, схиливши голову. Хміль уже трохи вивітрився, а очі почервоніли й наллялися непоборною втомою.
Мільх буркнув до Левонтія:
— Дай там йому чогось… нехай прочуняє.
Левко швиденько дістав карафку з жовтаво-червонястою рідиною й налив у келишок. Матвій мовчки вихилив, і вуста йому болісно перехнябило, та очі ніби пожвавішали.
— Піди вмийся, — рівним голосом прогув Мільх, і Матвій мовчки підкоривсь. А коли вийшов з убиральні й сів на своє місце, пан директор сказав:
— Я про тебе все знаю.
Та це, певно, не справило на Коляду враження, бо він навіть вухом не повів.
— Мені Левко все сказав.
Старий блимнув на Горбатюка, й той запобігливо розтяг вуса. Коляда мовчав.
— Якщо поліція пронюшить, що ти підроблявся під секретаря совіцького посольства, матимеш десяток років каторги.
Матвій стомлено ворухнув рукою:
— Не лякайте. В мене… лейкемія. Я й року не… — і стулив повіки, наче заснув.
Горбатюк нервово тупцював за спиною Матвія. Раптом старий дав волю басові:
— А хто тебе, дурню, в могилу звів?!
Коляда здивовано блимнув на Мільха й раптом відчув, як м'язи йому, мов розпеченим свинцем, наливаються люттю. Пальці хижо вчепились у поруччя крісла. Все тіло Матвієве почало дрібно тремтіти. Обличчя займалось вогнем. Коляда провів долонею по виду, щоб трохи стерти напругу, але відчував, що здатен виконати все, на що натякав старий Мільх. Коли на стіл тихо брязнув невеликий складаний ніж, який можна купити в першій-ліпшій крамниці, він сіпнувся. Горбатюк поставив перед ним барвисту плескату пляшку віскі. Матвій тремтячою рукою налив собі повен келих і випив, потім налив ще один і знову вихилив. У голові закрутилась думка, що оці двоє на випадок чогось відмовляться від нього, як святий Петро од спасителя, але лють не слабшала. Матвій фізично відчував її аж десь попід ложечкою.
Коли Мільх побачив, як він потягся рукою до перламутрової колодочки, що лежала поряд із пляшкою, рівним, чітким голосом назвав адресу:
— Завулок Трьох Святителів, готель «Гомес і син». Потім обережно встав з крісла й поманив за собою Горбатюка. Пальці йому дрібно тремтіли. У коридорі він сказав:
— Тепер знайди отого Мігуеля… Давай йому все, що проситиме, чув?.. Тільки він може сказати, де родовище.
Левонтій закивав настовбурченими вусами:
— Добре, тату…
Він почував себе винним у всьому. Адже сам колись нараяв старому оцього пришелепуватого Ряжанку. І коли б Мільх тепер не був тестем, він би не так балакав… Єдина надія зараз на техніка Мігуеля…
Від того, що мало незабаром відбутися, Левкові було трохи лячно. Ні, таки добре лячно. Але він намагався заспокоїти себе. Якийсь час Коляду можна буде переховувати, а потім і він той… уріже дуба… Й кінці у воду. Якби тільки не передумав…
Цілий день проблукав Сергій Ряжанка безлюдним містом. Промок до кісток. У нього, певно, почався Жар, бо чоло й щоки аж пашіли, а по спині продирало морозом. Та чи не все одно тепер…
За цілий день він ні до чого не дійшов. Думка не трималася думки, хоча й знав, що йому доконче треба зробити щось надзвичайно важливе. Поки блукав під дощем, йому весь час увижався широкий, безмежний степ, випалений сонцем, і нашорошене клуб я перекотиполя на всьому просторі. Це видіння заважало зосередитися, й Сергій ніяк не міг уторопати, що воно має означати. Лише коли вщухла злива й на вулиці сипонув люд, раптом здогадався, що то за притча.