Але грошей не було, а підійти й попросити в хлопця газету так — не діло. Ага, он якийсь розчепурений сеньйор зупинив машину купив у хлоп'яти «Аурору», тут же розгорнув її, пробіг очима, потім, зібгавши, байдуже шпурнув геть, і авто рушило.
Сергія аж сіпало підібрати зжужмлену газету. Він став і нерішуче озирнувсь. І праворуч себе уздрів знайоме обличчя. Просто на нього сунув болгарин, з яким познайомився в кав'ярні «Санта-Лючія». Ніс його, як і тоді, кумедно морщився, неначе той збирався чхнути, а за окулярами в'їдливі бісики. Зупинившись, болгарин глузливо посміхнувся й, навіть не привітавшись, поспитав:
— Якщо не помиляюся, сеньйоре, ваше прізвище — Ряжанка?
Це ошелешило Сергія. Вперше за роки перебування в усіх трьох Америках чув, щоб його називали на прізвище. Слово, яке здатен вимовити лише українець. А це щось та означало.
— А ви як знаєте моє прізвище?
— Згадав, як називали себе кельнерові в кав'ярні.
— Й одразу запам'ятали?
Ряжанка полегшено відітхнув: чи не диво?..
— Ні, тоді не запам'ятав, одначе…
Сергій затамував подих. Абаджієв не квапився відповідати.
— …Одначе сьогодні згадав, що десь уже чув таке прізвище. Адже тепер сеньйор дуже популярна особа… — Очі болгарина прискали з-під кошлатих брів колючими іскринами. Та раптом він застиг від подиву. Сергій дививсь на нього не блимаючи. Тоді враз крутнувся й дременув кудись, налітаючи на перехожих.
Спантеличений Абаджієв скинув окуляри й заходився їх протирати. Короткозорі очі його здавалися чужими на смаглому обличчі. Він тільки раз у раз повторював: «Брей, да му се не віді!..»[1] В момент схвильованості болгарин завжди переходив на рідну мову.
Ряжанка влетів у контору захеканий і червоний. Секретарка перелякано схопилася й заступила собою двері до Левонтієвого кабінету;
— Сеньйора Леона…
Але не доказала й сахнулась, бо відвідувач якось моторошно дивився крізь неї. Він шарпнув двері. Горбатюк сидів за лискучим столом у протилежному кінці чималого кабінету, заклопотано схилившись над паперами. Потім вийшов з-за столу, але Ряжанка й не глянув на простягнену руку, а сягнув до газет, акуратно складених біля телефону. Він похапцем розгортав одну за одною й кидав на підлогу. Нарешті в «Аурорі» його погляд зупинивсь на претензійному заголовку в кілька рядків: «Розбій на березі океану! Військовий злочинець у серці нашої республіки!»
Текст Сергій проковтнув одним подихом:
«Минулого тижня столична поліція затримала хулігана, який намагався покалічити кількох молодих людей. Під час розслідування з'ясувалася особа напасника. Нею виявився якийсь іммігрант на ім'я Сергій Ряжанка, українського походження, що втік з Радянського Союзу після другої світової війни.
Як стало відомо з добре поінформованих джерел, С. Ряжанку розшукують на батьківщині, щоб виконати смертний вирок, винесений радянським трибуналом за злочин під час війни. Досі він переховувався під різними прізвищами в різних республіках Латинської Америки. Але тепер знахабнів так, що відверто почав нападати на мирних громадян. Гітлерівський недобиток, певно, думав, що знову настав його час.
До речі, батька С. Ряжанки свого часу приречено до розстрілу за тяжкі злочини перед народом. Отже, яблучко від яблуньки…»
Сергій повільно опустивсь у крісло, завбачливо підставлене Горбатюком. Обличчя його взялось плямами, тоді зблідло й закам'яніло, мов гіпс. Очі нерухомо дивились поперед себе.
Мовчанка тяглась надто довго. Пальці в Горбатюка дрібно тремтіли, й він ховав їх за спину. Потім підійшов до столу, дістав розкорковану пляшку коньяку й налив у чарку.
— На, Серього, випий. Я тобі той… Випий, воно й той…
Ряжанка машинально зробив те, що від нього вимагали. Але думка в очах і по тому не прокинулась.
— Я тобі той… Серьога… На мене можеш положицця. Що обіщав — назад слова не той… — Він поліз у бічну кишеню й дістав чималу паку новеньких банкнотів. — На! Ти завсігди був моїм найкращим той… другом.
Сергій узяв гроші, потримав їх і поклав, навіть не глянувши, що то таке.
Потому встав, трохи постояв, далі взяв «Аурору», старанно склав її в кілька сталок, обережно пригладив долонею, засунув у кишеню й повільно попрямував до дверей.
Горбатюк наздогнав його:
— Возьми ж той… гроші!
Ряжанка зупинився, спантеличено блимнув на нього й вийшов з кабінету.
Горбатюк знову засунув банкноти в кишеню, полегшено зітхнув, потім підсів до телефону:
— Альо?.. Так оце був… Ні, грошей не той… Аякже, пережива, бідняга…
Розділ 4
Левонтій Горбатюк сидів у своєму шикарному кабінеті й маленьким ножичком виколупував бруд з-під нігтів. Хоча жалюзі й опущено, а на стелі над химерним восьминогом люстри без угаву крутився здоровенний вентилятор, у приміщенні стояла неймовірна задуха. Наближався час дощів. Звичайних літніх злив, які починаються десь у грудні іі тривають приблизно до кінця травня.
Раніше Левонтій ніколи не затримувався в кабінеті до самого обіду. Його сієста починалася десь об одинадцятій і тривала годин із п ять, поки не пересядеться спекота. Але вже третій день він і обідати не ходив. Щохвилини міг прийти Ряжанка. А що той повернеться — в цьому Горбатюк не мав ані найменшого сумніву. Але доки можна чекати!
Горбатюк з нетерплячки шпурнув ножик на стіл. Доки? Наче в ополонку провалився. Розмореному Левонтієві було ліньки навіть сердитись, але як тут усидиш.
Він устав, обтер спітніле обличчя хусткою й спроквола поплентався до дверей. У приймальні секретарка Муча перестала цюкати на клавішах і заходилася коло свого гриму. Завжди так. Варто йому виглянути, й це симпатичне мавпеня зразу береться за пудреницю або губну помаду. Левонтій сковзнув байдужим поглядом по пишному бюсту, на мить затримав на голих колінцях і позіхнув. Дівчина відкопилила губенята. Чого вона скисла? Ет, кожен має свої клопоти.
— Старий у себе?
Не вдостоївши його поглядом, Муча безбарвним голосом відповіла:
— Сеньйор директор поїхав.
Ач, паскудне, насмисне підкреслює — «сеньйор директор»!
Секретарка повернула ключ у дверях шефового кабінету й увійшла всередину. Крізь щілину Левонтій бачив, як вона перетирає чорнильне приладдя, дмухає на скло, наводить глянець. Чи ба, як старається! Чого це вона так розпирхалась?
Раптом Горбатюка мов щось ушпигнуло. Чи не перекинулось, бува, оце чорняве мавпеня на «старого»? Він мовби вперше глянув на струнку поставу молодої смуглявки й уже поривавсь увійти до шефового кабінету, коли рипнули зовнішні двері й на порозі з'явився привид.
Якби Левонтій вірив у потойбічний світ, він, певно, так і сприйняв би оцю мару. Брудний, обшарпаний піджачок, холоші з «китицями», жовтаво-землиста шкіра на худющому обличчі, вилиці повипирали, мов у монгола, скуйовджена, видно, давно не мита чуприна чи то в борошні, чи у вапні, й на довершення густезна щіть, — справжній дикобраз. Тільки в глибоко запалих червоних очах палав колючий, злий вогонь.
Горбатюк розгубився. Він не знав, чи слід йому першому підійти, чи, може, щось сказати… Таким бачив Ряжанку вперше. Що він ще може утнути? Нарешті спромігшись на незалежний, навіть трохи зверхній тон, проказав:
— Ну, чого одвірки мої… підпираєш?
Здається, тон правильний. Сергій пройшов у прочинені двері Левонтієвого кабінету. Він почав без передмови:
— Ти не забув, що казав мені отоді в кав'ярні?
— Н-ні, не забув, а що?
— І од слова од свого не одступаєш? Горбатюк приготувався до найгіршого.
— Не одступаю…
Ряжанка сів у крісло й схилив голову. Левонтієві нерви почали здавати. Якого він греця тягне? Оце знов по гроші!
— Ти казав…
Левонтієві нервово засмикався лівий вус.
— … що вам потрібний інженер-геолог.
Х-ух… От нечиста сила… Але Горбатюк І взнаки не давав, що його схвилювали ці слова, Та хто раз ошпарився окропом, той І на холодну воду дмухає. На всяк випадок марку треба дотримати.
— А я думав… Ти ж тоді не схотів! Тобі той… приспічило в Совіцький Союз. Думав, тебе там той… А вони, бач, той… смертний вирок тобі…