Фельдфебель Рутнер міг обзивати мене як завгодно, але тільки не дурнем.
Довго стріляли вони в білий світ, як у копієчку, і облишили нарешті. Я хотів увімкнути світло, та на свій подив помітив, що добре бачу шосе, кювети. Підвів голову, від бурштинової смужки не зосталось і сліду, край неба був зовсім ясний.
Напевне, цей ранок міг стати найщасливішим у моєму житті, коли б я не віз такий гнітючий вантаж. Та я все ще не наважувався зупинитись і позбутися його. Тепер, коли небезпека майже минула, “друзяка” не давав мені спокою. Я не міг відштовхнути мертву руку, як не міг глянути на вбитого. Зрештою відчув, що не можу далі зносити дотику руки мерця. Зупинив мотоцикла і витяг його з коляски. Можна було покинути вбитого посеред дороги чи в кюветі, але я, не знаю чому, відтяг його далі в поле. Перед тим як піти геть, склав танкістові руки на грудях, без страху глянув на нього. І відчув, що не можу піти ось так, ховаючи очі, як полохливий вбивця, а мушу чесно глянути в лице ворога, що загинув від моєї руки. Відверто кажучи, до нього в мене не було ненависті: “Що поробиш, “друзяко”… Не я винен у твоїй смерті. Сам знаєш, для чого тебе сюди послали. А навійні як на війні…”
З цим я і рушив далі. Яснішало. Я помітив на дорозі танк, а потім ще кілька в полі. Вони стояли без будь-якого ладу, від них віяло чимось таким, що дуже нагадувало кладовище. Так, це були танки, підбиті і спалені. Очевидно, десь тут проходила перша лінія оборони наших військ. Отже, час переодягтися в радянську форму.
Гімнастерку я натягнув вільно, а пілотка виявилася малуватою, і, щоб вона трималася на голові, довелось надірвати її ззаду по шву. Те, що “низ” зостався німецьким, мене не тривожило. Я бачив не в одного нашого бійця на ногах німецькі чоботи, в деяких були трофейні ремені і навіть автомати. До станиці Рівнинної зосталось якихось дев’ять — десять кілометрів. За станицею — міст. От прошмигнути б туди, не затримуючись!
Ще раз перевіривши на собі обмундирування, я хотів вилізти з кювета, як за спиною пролунав різкий верескливий голос:
— Хальт! Хенде хох!
Я завмер. Що сталося? Не в той бік заїхав? А може, мене випередили? Обернувся — наш боєць, маленький, йоржистий, гвинтівка напоготові, ось-ось пальне в мене. Я навіть усміхнувся від радості, руки до нього простяг.
— Товаришу!
— Хенде хох! — загорланив він ще різкіше, відступаючи крок назад. Все ще посміхаючись, я охоче підніс руки.
— Товаришу боєць, я свій, ваш…
Ніякої уваги. Тут ще двоє підбігли, зірвали в мене з шиї автомат, почали обшукувати, смикають мене, крутять, наче опудало, кишені вивертають.
— Товариші, що ви робите? Я свій, радянський!
— От, от, свій, — погодився боєць з подзьобаним віспою обличчям. — Свої коней не крадуть…
— Ведіть мене до командира, товариші. Негайно!
— Ти нами не командуй, друже липовий! Куди треба, туди й поведемо.
Вони оглянули мотоцикла, зняли з кулемета магазин, примусили вимкнути мотор і вести машину в руках. Ми пройшли метрів двісті по шосе, проминули танк, який стояв посеред дороги і ще дихав жаром (ось вона, могила лейтенанта Ріске!), і, переваливши через кювет, попрямували далі полем. Земля тут м’яка, розорана, скоро в мене виступив рясний піт. А маленький боєць ззаду йде, підганяє: “Шнель, шнель!” І дулом у спину тицяє. Я терпів спочатку — хай вам біс, рідні мої, адже це ви вночі німецький танк підпалили, від вас я все можу стерпіти, — та врешті обурився.
— Що ви робите, товариші! Хто вам дозволив над полоненим знущатись?
— Ага! — азартно вигукнув мій конвоїр. — Значить, зізнаєшся, що німець, що в полон потрапив. А казав: наш, радянський…
“От напасть!” — подумав я, відчуваючи антипатію до низькорослого бійця з писклявим баб’ячим голосом.
— Я не полонений і не німець. Це ви мене вважаєте за такого. Зараз усе з’ясується…
— Шнель, шнель! Розмови! — гримнув на мене маленький, але тицяти в спину автоматом перестав. — Бач, якої співає: знущаються з нього… А ви що з нашими полоненими робите, іроди?
— А крові тут у нього в колясці… — сказав раптом той, що в ряботинні. — Кого це він зарізав?
— Кого, кого, — наче зрадів маленький. — Може, поранений наш прийшов до пам’яті, брів дорогою, а він: “Сідай, підвезу”. І — чик!
— Ну, для чого такі дурниці? — оглянувся я на нього. — Чи він би сів до мене в коляску? Я ж у німецькій формі був.