Я вже давненько помітив дивну поведінку цього мовчазного бійця — він увесь час крутив головою, вдивлявся в обличчя товаришів, ніби намагався по рухах їхніх губ зрозуміти, що вони говорять.
— Стривай, Володько… — відтрутив його рукою старший лейтенант і квапливо підніс до очей бінокль, що звисав на грудях.
З заходу, звідти, де були гітлерівці, долинала посилена стрілянина. Всі мов по команді повернулись у той бік і завмерли, напружено прислухаючись. Старший лейтенант опустив бінокль.
— Всім, окрім Володьки і Петренка, по місцях!
Бійці, пригинаючись, розбіглися від нас. Тут я зрозумів, що старший лейтенант — єдиний командир на цій ділянці нашої оборони.
— Товаришу старший лейтенант, негайно відправте мене до мосту! — гнівно закричав я. — Негайно! Бо інакше…
— Що інакше? Що? — суворо вимовив він, пронизуючи мене поглядом. — Воловодься ще з тобою. З такими, як ти, у нас розмова коротка. На місці і суд, і вирок! — Він обернувся до богатиря у чалмі. — Володько, пляшку. Пля-шку-у!
Володька побіг за танк. Я розлютовано дивився на старшого лейтенанта. Що він замислив? Хоче випробувати мене? Артилерист вже не звертав на мене уваги. Він знову дивився в той бік, звідки долинала стрілянина.
— Старший лейтенант, що ви робите? Негайно зв’яжіться з командиром. Німці захоплять міст у Рівнинній.
Він опустив бінокль, похмуро глянув:
— Зараз відправимо, не гарячкуй…
Я ніяк не розумів, чому він вперто відмовляється зв’язатися польовим телефоном з начальством.
— Нема у мене зв’язку, — раптом спохмурнів командир. — Не бачиш хіба, що діється?.. — І додав заклопотано: — Міст, кажеш… А як вони можуть його захопити?
— Не знаю. Може, десант уночі скинули.
— Зараз відправимо, — повторив він. — Людей у мене… Кого послати? Хіба Володьку…
— Та й я сам можу поїхати!
— Сам… — знову з підозрою оглянув мене артилерист. — За дурника мене маєш?
З’явився Володька, він ніс пляшку. Двома ударами по денцю вибив корок і подав її мені.
— Випий! — старший лейтенант знову підніс до очей бінокль. — А то, я бачу, у тебе ноги підгинаються…
Червоне сухе вино. Я одним духом випив половину і, передихнувши, сказав:
— Не зі страху. Ноги у мене побиті, їхав без фари, навпомацки.
— А чому кров у колясці?
— Німця довелося прикінчити.
— Куди ж ти його подів?
— Викинув.
— Молодець, коли не брешеш… Що? Що таке?.. — Останні слова стосувалися не мене, як і слід було вважати, а того, що бачив артилерист в окуляри бінокля. Я глянув у той бік. Далеко, зліва від шосе клубочилася курява, стрілянина посилилась. Кулеметні черги зливались у суцільну тріскотняву. Завіса пилюги, схожа на дим із труби невидимого паровоза, швидко сунула до дороги.
— Здається… — нерішуче почав був старший лейтенант і тут же схвильовано вигукнув: — Наші! Петренко, до старшого сержанта! Дві гармати, по снаряду, — відсікти мотоцикли! Машини не чіпать!
Петренко рвонув з місця.
— Наші, чортяки! — остаточно вирішив старший лейтенант. — Дві… ні, три машини з вибалка… — Він кинувся до танка. — Васю, спробуй ти. Мотоцикли на шосе.
Голова танкіста зникла в люку. Тепер і я побачив машини. Перша вже виїжджала на дорогу, повертаючи в наш бік. Далі з’явилася одна чорна крапка, друга, за нею ще дві. Заховалися, знову виринули. Я зрозумів, то голови мотоциклістів.
— Ех, бісові діти! Невже…
Цієї миті пролунав оглушливий постріл, і танк здригнувся.
— Переліт! — з прикрістю вигукнув старший лейтенант. — Куди цілишся?! Втечуть, гади…
Мотоциклісти почали розвертатися. Танкіст вистрелив ще раз. Снаряд ліг праворуч від шосе.
— Партач! — розізлився артилерист.
Тут, десь попереду нас, одна за одною вдарили дві гармати, вдалині щось злетіло вгору. Маленьке, кругле, схоже на горошину.
— Є! Один здухопелився! Васю, досить! Бач, пруть мов очманілі. Видно, заблудились, сиділи ніч у вибалку…
Старший лейтенант опустив бінокль, глянув на мене.
— Давай! Заводь свою чортопхайку. Кулемет справний?
— Мабуть…
Поки я заводив мотор, Володька зі старшим лейтенантом встановили магазин на кулеметі.
— Швидше!
Ми рвонули до шосе, але запізнились. Машини, незважаючи на постріли й вигуки бійців, мчали далі не зупиняючись. На підніжці передньої, відхиливши дверцята кабіни, стояв командир у кашкеті з зеленим верхом. У кузовах було повно бійців.
— Стійте! — закричав старший лейтенант, що сидів позад мене. — Візьміть одного!
Однак командир прикордонників, очевидно, не розчовпав, махнув рукою назад.