— Давай! — після секундного вагання погодився прикордонник. — Помкомвзводу, допоможіть їй.
Помкомвзводу і кілька мовчазних прикордонників відчинили правий борт, зіскочили долу. Решта потиснулися, вивільняючи місце. Майора поклали поруч із пораненим прикордонником.
— Дякую, капітане, — сказала дівчина, вилазячи на машину. Вона одразу ж присіла навпочіпки, схилилася над пораненим. Обережно підтримуючи рукою голову пораненого прикордонника, підклала під неї свою згорнуту шинельку…
Де ж я ще бачив таке обличчя і очі? Чому мені знайомий цей ніжний вигин тонкої шиї? І я згадав нарешті: обличчя дівчини було схоже на лик скорботної богоматері з темної ікони древнього письма. В першу мить я навіть злякався такого порівняння, але тут же в моїй уяві сплив шкільний товариш, що мріяв стати художником і захоплювався творчістю старих майстрів пензля. Крім численних репродукцій церковних фресок, палехських мініатюр, у нього було кілька справжніх ікон, які він роздобув десь на півночі, в глухих кержацьких селах. Я не раз висміював його, дивувався, як може він захоплюватися цим попівським мотлохом, а він гарячкував, переконував, що релігія тут ні до чого, що це — витвори мистецтва, шедеври старих майстрів, які відтворювали не божественне, а загальнолюдське. Андрій Рубльов, ангели з ікони псковської школи, Палех… Я вдивлявся, бувало, в закіптюжені, потріскані, вкриті плямами вогкості лики, на тонкого вершника у плащі з розвіяними полами, який іграшковим списом уражає крилатого змія, і не міг зрозуміти, що ж там загальнолюдського? Тепер же бачив перед собою живе лице, смагляве і скорботне, як на тих іконах, ідо увібрало в себе страждання всіх матерів світу.
— Ну, ти, відважна дівчино! — капітан трусонув головою. — А коли б не зупинились… стріляла б?
Санінструктор підвела на нього сумовиті очі.
— Не знаю… — зізналася вона. — З місця принаймні не зійшла б.
— Могли б задавити.
Дівчина байдуже здвигнула вузенькими плечима. Видно, власна доля важила для неї у цій ситуації щонайменше. Вона знову нахилилася до пораненого прикордонника, піднесла його руку і, стиснувши її пальцями біля зап’ястя, перевіряла пульс, Журно похитала головою, вийняла з сумочки клаптик бинта і, змочивши його водою з фляги, витерла пораненому губи.
— Як звати? — запитав капітан, приглядаючись до дівчини.
— Зульфія.
— Циганка?
Очевидно, це запитання було несподіване для неї, бо вона засміялася, показуючи гарні білі зуби, і заперечливо похитала головою.
— Хто ж ти за національністю? — допитувався капітан.
— Радянська… — все ще посміхаючись, відповіла Зульфія. — Батько — грузин, мати українка, ім’я азербайджанське.
— Полукровка, значить, — посміхнувся однією щокою капітан.
Це було очевидячки грубо навіть для солдафона. Так говорять про коней чи про інших тварин. Ну й бовдур же цей капітан! Дівчина нараз схаменулась, її смаглявий лоб перерізала зморшка.
— Товаришу капітан, а ви що, чистокровний арієць? — запитала вона не без єхидства. — Маєте диплом з племінної виставки чи довідку про расову благонадійність ваших предків?
Я аж отетерів від несподіванки. Як вона його підколола! Розумна, гостра, як бритва. “Довідка про расову благонадійність…” Я знав: гітлерівські псевдовчені додумалися до такого, що в Німеччині видавали такі довідки. Та чи знав про це командир прикордонників, чи осягнув він усю дошкульність запитання дівчини?
Капітан враз зашарівся від збентеження. Зульфія помітила це, стисла губи, щоб стримати переможну посмішку: стомлені, запалені очі її сміялись. Але, видно, капітан їй все ж сподобався. Ще б пак, щоки — кров з молоком, нагороди на грудях! З підсвідомим жіночим кокетством дівчина піднесла руку і тонкими пальцями почала поправляти розкуйовджене чорне волосся.
— Люстерко дати? — запитав капітан.
— Будь ласка, — спалахнула Зульфія. — Я своє давно загубила.
Вона не бідкалася з приводу свого “жахливого вигляду”, як це роблять більшість дівчат у подібних випадках. Поглянувши на себе, Зульфія лише хитнула головою, а очі її стали ще сумніші. Вона тут же повернула люстерко капітанові. Вигляд у неї був справді кепський. Але й така, у зім’ятій, вкритій пилюкою гімнастерці, чоловічих кирзових чоботях, змарніла від недосипання, пригнічена відступом, і така — змучена, нещасна Зульфія була прекрасна!
Здається, капітан відчував це. Можливо, він, як і мій товариш-художник, знався на мистецтві стародавніх май-стрів-іконописців, а можливо, просто був вражений незвичною красою “полукровки”, не знаю, але я безпомилково вгадав: дівчина йому до вподоби. Мені було чомусь боляче усвідомлювати, що їх уже зв’язує відчуття приязні, бодай ще кволе, бодай ще воно нічого не значить, але ж воно є. Я думав, яким поглядом нагородила б мене Зульфія, коли б дізналася, хто я і що зніс цієї ночі…