— От-от, він і нашому старшому лейтенантові все про міст торочив…
— Все ясно, — підсумував капітан. — Підождемо до мосту. Тільки зваж, ти для мене перевдягнений фріц-диверсант, я жодному твоєму слову не вірю. І діяти буду відповідно…
Він замовк, прислухаючись. Німецькі літаки кількома групами пройшли на схід, але пролітали кожного разу дуже високо і стороною. Нараз глухі вибухи лунали позаду нас.
— Авіація противника посилено обробляє передній край, — мовби хизуючись своїм умінням по відлуннях бою визначити відстань, бадьоро повідомив помкомвзводу.
Капітан докірливо подивився на підлеглого.
— Чому радієш, товаришу помкомвзводу? Там ллється кров захисників Батьківщини. Забув, як ми билися на кордоні — один проти ста? — Капітан, поглядаючи в небо, з гіркотою продовжував: — А нашої авіації щось не видно…
Слово честі, мені здалося: командир прикордонників фальшивить. Можливо, через те, що я ніколи не терпів пишних фраз, удаваного пафосу. Зрештою, чого можна вимагати від цього капітана? І тут я почув прості, нелукаві слова, що гостро кольнули мене в саме серце.
— А там наші хлопці… — Це сказав Володька. Він не чув вибухів, та, очевидно, зрозумів, про що говорять капітан і помкомвзводу.
Застогнав, опритомнівши, поранений прикордонник, розплющив очі:
— О-о-о! Вас-с… Май… Му…
Бійці, що сиділи увесь час мовчки з суворими обличчями, повернули голови до пораненого товариша. Це були здорові, плечисті, стрункі хлопці, всі як на підбір — у прикордонні війська кволих не беруть. І треба віддати належне капітанові, дисципліна в його загоні була зразкова — бійці і на машині поводили себе, наче в строю.
— Ва-ас… О-о-о! Вас… — стогнав поранений.
Мені здалося, що помкомвзводу розгублено глянув на свого командира.
— Не чуєш? — сердито мовив той. — Він тебе кличе, Василю. Дружок твій… Дай йому пити. — І гукнув до водіїв, що длубалися у моторі. — Ви скоро там?
Поранений не зміг зробити й двох ковтків з фляги, захлинувся, пустив бульки, застогнав і замовк.
“А все-таки, чому вони сидять, наче води в рот понабирали?” — подумав я, розглядаючи обличчя прикордонників. Можливо, я не подумав, а вимовив це вголос, бо капітан, ніби відповідаючи на моє запитання, весело гукнув до одного з бійців:
— Василенко, чого мовчиш? Про жінку думаєш?
— Так точно, товаришу капітан.
— А ти, Семиколінов? Теж свою Катюшу згадуєш?
— Так точно, товаришу капітан.
— Не журись, ніде не дінеться.
Капітан клацнув пальцями, і всі, мов по команді, дружно зареготали.
— Чому ми стоїмо? — кривлячись від болю, тихо вимовив майор. — Капітане? До речі, облиште ваші жарти…
— Зараз поїдемо, товаришу майор, — заспокоїв його командир прикордонників. — А жарти… Щось зажурилися мої хлоп’ята, хотів розвеселити. — Він глянув на годинник, підвівся і гукнув до шоферів: — Під розстріл мене хочете підвести, тюхтії, матері вашій ковінька?
Вимушена затримка непокоїла і мене не менше, ніж капітана. На щастя, ми скоро рушили вперед.
Зульфія перевірила пульс пораненого прикордонника, хитнула головою.
— Недотягне? — запитав капітан.
— Боюся…
— А ми з тобою так і не познайомились, — квапливо сказав капітан, простягаючи дівчині руку. — Капітан Павлов, без п’яти хвилин майор, представлений до третього ордена, другий має вручити наш генерал сьогодні.
Зульфія потисла руку капітанові і в тон йому відрекомендувалась:
— Санінструктор Гогодзе, без п’яти хвилин лікар, другої медалі не маю, до першої теж поки ще не представлена…
Він чудово зрозумів, що дівчина висміює його, але не образився і, мружачись, довго тис їй маленьку руку.
— Виходить, студентка медінституту?
— Колишня. Пішла з третього курсу…
— Комсомолка-доброволка, — усміхнувся однією щокою (дивна все ж у нього усмішка) капітан Павлов. — Молодець, хвалю за хоробрість! Покажи-но свого пугача. У тебе трофейний, здається?
Зульфія обережно вийняла з сумки “вальтер”, подала капітанові. Він підкинув трофейний пістолет на долоні.
— Давай мінятись. У мене ТТ…
— Не вигідно для вас. В обоймі всього два патрони.
— Всього два? — здивувався Павлов. Він вийняв обойму, висипав на долоню патрони, підкинув їх, наче камінці. — Для чого ж носити, коли тільки два патрони?
Дівчина відповіла не одразу:
— Мені більше не треба…
Капітан, зрозумівши її, застиг, пронизуючи дівчину своїми рисячими очима. І, здається, був у захваті від слів Зульфії.
— Невже… — наче проковтнув гіркуватий клубок, що раптом підкотився до горла. — Невже не лякаєшся смерті?..