— Що я? Моя смерть… — Сумовито-глузлива усмішка ковзнула по її губах. — Скільки загинуло на моїх очах за ці дні… І люди які! Гадаєте, краще полон? Для дівчини? Ні! Це було б жахливо. Не хочу! Чорні запечені губи Зульфії затремтіли, вона витерла сльози клаптиком бинта і додала: — А наші все відступають, відступають без зупинки майже від самого Ростова. Не можу дивитися…
— Невже ви зважитесь? — тихо запитав капітан, вперше звернувшись до Зульфії на “ви”. — Смерть це кінець всього… А полон… Все-таки — життя…
Санінструктор не відповіла. Наша машина зупинилася, знову відмовив мотор.
— Капітане, чуєш, капітане, — розплющив очі майор. — Кинь!.. Не грай дівчині на нервах. Вези скоріше…
Прикордонник, що лежав біля майора, застогнав і, хапаючи ротом повітря, забурмотів щось незрозуміле. Мені здалося, що я розбираю деякі слова, хоч він і не доказував їх.
— Скоріш! — гукнув водіям капітан, похапцем вставляючи патрони в обойму.
— Що він говорить? — штовхнув мене ліктем Володька, який напружено стежив за рухом губ пораненого.
Постріл, що вразив нас, мов грім серед ясного неба, пролунав у ту мить, коли Зульфія схилилася до пораненого, а капітан ударом долоні загнав обойму в рукоять “вальтера”. Куля поцілила в голову прикордонника. Всі заклякли від несподіванки.
— Ш-чо?.. — скрикнув зблідлий капітан. Не розуміючи, видно, що сталося, він подивився на трофейний пістолет і гнівно шпурнув його під ноги Зульфії.
— Хлопчисько! — почувся виразний голос майора. Він лежав непорушно, з заплющеними очима, але добре з досвіду знав, що може статися, коли бавляться зброєю.
— Капітане… — Володька моргав очима, немов намагався скинути щось із повік. — Знаєш, капітане, за це… будуть судити!
Помкомвзводу ні пари з вуст, тільки нервово крутив головою, наче комір гімнастерки став йому раптом тісний. Бійці-прикордонники сиділи, як і раніше, мовчки, напружено незворушні, немов на їхні обличчя впала тінь. Один з них, той, що упирався в мене коліньми і раз по раз кидав неприязні погляди, похмуро скосив очі на бездиханне тіло товариша. Другий набожно глянув на небо і щось беззвучно прошепотів.
— Він мертвий, — сказала Зульфія, опускаючи руку вбитого.
Капітан, блідий, розгублений, не звертаючи ні на кого уваги, опустився на одне коліно і торкнувся губами щоки мертвого.
— Ось вона, трофейна зброя… Прости, Іванов… Прощай, бойовий мій товаришу!
— Хіба не буває нещасних випадків? — поспішив із виправданням свого командира помкомвзводу. — Він все одно б… Стільки крові втратив… Не жити вже йому на світі.
Що я чув? Товариші… Нещасний випадок? Необережне поводження з трофейною зброєю? Неправда! Капітан Павлов убив, навмисне порішив свого пораненого бійця, що промурмотів раптом німецькі слова. Поранений і раніше просив води: “Вас…” — це “вассер”. Він звертався до бога: “Май”… — це “майн гот”; він кликав свою матір: “Му”… — “муттер”. І на мене нахлинуло хвилею все, що поступово накопичувалось у свідомості, що неясно, але настійно тривожило мене відтоді, як я побачив рисячі очі командира прикордонників. “Гітлерівці!.. Прикордонники, що сидять зі мною в машині, — переодягнені в нашу форму гітлерівці… Капітан Павлов — гітлерівський офіцер!”
Мені здалося, що наша машина з усього розгону летить у кювет. Але машина стояла на місці. Мчали мої думки, переганяючи одна одну, сперечаючись, спростовуючи одна одну, то розбігаючись по багатьох руслах, то зливаючись водне. Всі події від того моменту, як старший лейтенант-артилерист сказав, опускаючи бінокль: “Здається, це наші… Звідки вони узялись?” — всі події у зворотній послідовності замиготіли перед моїми очима, наче були зняті на плівку, і кіномеханік пустив стрічку в зворотному порядку. Капітан Павлов стріляв у свого пораненого, який у маренні вимовляв німецькі слова, з німецького пістолета (очевидно, це має для нього якесь значення — свій, уражений своєю кулею). Тому-то він і попросив Зульфію показати йому “вальтер”. Вбивству пораненого передувала не випадково затіяна розмова про життя, смерть, самовбивство. Капітан неприємно вражений і в той же час захоплений наміром дівчини не потрапляти живою до рук ворога. Своїм презирством до смерті “полукровка” поставила себе вище за нього, німецького офіцера… Його починає непокоїти мурмотіння пораненого — загроза викриття. Слова Зульфіі стосовно довідки про расову повноцінність примушують капітана збентежитися, почервоніти (він таки свого часу одержував цю довідку!)… Прийнято рішення взяти на машину Зульфію і пораненого. Боявся, що дівчина не зійде з дороги, і, крім того, зметикував: Зульфія з пораненим на машині — чудове маскування. Він не викидає мене і Володьку з машини, зрозумівши, що я для нього, хто б я не був — радянський розвідник чи захоплений німецький диверсант — неждана знахідка, величезна цінність… Він інсценує бій з танками, які начебто його переслідують. Він вибрав час для операції — не ніч, а ранній ранок. Справа не тільки в тому, щоб радянські бійці на передовій лінії побачили, в яку форму зодягнені солдати на машинах, тут був ще й точний психологічний розрахунок, адже не вдень, а вночі здійснюється більшість злочинів. А при ясному світлі хто подумає, зважиться запідозрити? Незрозумілим було тільки одне: чому літак кинув бомбу на машини? Помилився? Не попередили льотчиків?..