Гітлерівці!.. Я їхав з тими, що мали захопити міст на річці Рівнинній? Це точно воли. Макс не знав подробиць, він висловив припущення: можливо, парашутний десант. А вони — на машинах!
Все сходилося, та я ніяк не йняв віри і переживав дивне почуття нереальності всього, що відбувалося. Знав, їду з гітлерівцями, але не міг остаточно переконати себе в цьому. Мені, видно, не вистачало ще якогось крихітного доказу, підтвердження. Навіть у ці важкі, приголомшливі секунди мій мозок працював чітко, з цілковитою віддачею. Не встиг “капітан Павлов” скласти руки на грудях убитого і підвестись, як я схилився до “прикордонника”, що сидів навпроти, шепнув йому по-німецьки: “Іншого виходу не було…” Громило стрепенувся, мовби його шилом кольнули, спантеличено і злякано витріщив на мене баньки. Отже, він розумів по-німецьки. Тепер я вже не сумнівався, хто переді мною, і абсолютно ясно розумів, що все пережите донині, всі мої дивовижні пригоди — дитяча забавка, а найголовніше і найстрашніше тільки починається. “Спокійно! — наказав я собі. — Гра ще не закінчена. Що знає про тебе “капітан Павлов”? Почнемо з цього…”
“Капітан Павлов” знає про мене багато. Його, мабуть, повідомили про викрадення мотоцикла і більш ніж дивну поведінку зв’язкового, що зник разом із танкістом, йому відомо, де я перебував за кілька годин до того, як гітлерівські війська зайняли Біловодську. Він легко може знайти (Зульфія, Зульфія!) хату Івана Тихоновича… Що ж іще? Те, що я змінив мундир на гімнастерку. Все? Ні, йому відомо також, що я чудово володію німецькою мовою, це було однією з причин, що примусили його пристрелити пораненого. Тепер усе, підсумок підбито, підводимо риску.
Хвилиночку! “Капітан Павлов” не сумнівається, що я радянський розвідник і везу своїм якісь важливі відомості про ворога. Бог з ним, хай не сумнівається. Та чи може він припустити, що ці важливі відомості стосуються того завдання, яке йому доручено? Виключено! Так, він знає, що я добираюсь до мосту, і це його трохи бентежить, але він і гадки не має, що план операції, намічений за умов найсуворішої військової таємниці, ще вночі став здобутком радянської розвідки. Адже і Макс нічого точно не знав, він зробив лише логічний висновок: якщо план наступальних дій на завтрашній день розробляється з урахуванням того, що танки мусять пройти по непошкодженому мосту на повному ходу, то хтось має захопити цей міст ще до появи танків і перешкодити радянським саперам зірвати його…
“Капітанові Павлову” було відомо про мене багато, дуже багато, але не головне — те, що я знав про нього. Чи вигідно мені це? Побачимо. Машина рушила. Мені хотілося глянути на того, з ким випало, образно кажучи, схрестити шпаги, але я не міг примусити себе зробити це. Здавалося, тільки стрінемося поглядами, він вгадає мої думки. Можливо, його кляті рисячі очі мали гіпнотизуючу силу, яка скувала мене. Все ж я примусив себе глянути на нього, витримав зустрічний погляд і навіть усміхнувся сумовито. Сам не знаю, як це вийшло, але незрозуміла, загадкова усмішка збила “капітана” з пантелику, очі його розширились, якісь ясні шторки відхилились в них, наче він запитав мене злякано: “Ти чого? Хто ти?” — “Хто, хто… — відповів я йому теж самими очима. — Посуши свої арійські мізки!”
Перевів погляд на принишклу, зажурену Зульфію; надзвичайна врода дівчини знову вразила мене, виповнила серце радісним теплом і смутком. Не зможе вона допомогти мені. А я? Чи зможу врятувати її, пораненого майора, Володьку?.. Мимоволі повів поглядом по рядах “прикордонників” — здоровенні, м’язисті, справжні вовкодави, тільки без нашийників.
“Капітан Павлов” вирішив розрядити похоронну атмосферу.
— Зульфія, — аж надто бадьоро почав він, — не сумуй і брів не зводь у печаль. — (“Знає, сучий син, Єсеніна”, — в думці відзначив я). — Лиху кулю не повернеш, товариша не воскресиш. Ти краще поспівчувай мені. Мабуть, мене розжалують і, замість дати орден, у штрафбат запроторять. Е-е, та все одно, де воювати, тільки б фашистів здолати.