— Можна без пострілів. Секундне діло… — не вгавав “помкомвзводу”.
— Добре було б взяти їх у полон і доставити оберстові, — заперечив “Павлов”. — Хоча це й небезпечно… Досить дівчиська й отого… Слухати наказ! Біля саперів залишається три автоматники. Як тільки почнеться бій, всіх розстріляти. Того, що їхав з нами, не чіпати. В жодному разі! І дівчиська… Обоє мені потрібні. Кулеметникам приготуватися до бою. Ціль номер один — станковий кулемет червоних біля мосту. Далі, коли не буде наказу, дійте на свій розсуд. Номер два — протитанкова гармата, праворуч грузовика. Номер три — бронебійники біля шосе. Бачите, копають окопи?..
Я лежав на землі. Переможений? Ні, ні! Я ще був живий, виходить, мусив боротися, мав право на надію. І коли в моїй пам’яті промайнув рядок з лермонтовського вірша: “…без звуку він лежить, погрузли в кров і тлін його коліна…”, я тут же заперечив його. Ні, я ще не переможений. Я знав, що “капітан Павлов” не дасть мені вмерти до якогось часу. Тільки живий я для нього цінність, мертвий — не вартий нічого. Адже він здогадався, що я не сам, що існує ще хтось, досвідченіший і небезпечніший для них радянський розвідник, який здобув цілковите довір’я у гітлерівців. Йому потрібен був Макс. Але Макса йому не бачити! І з мене нічого не витягне. Коли в розвідника не залишається іншого виходу, він має право на смерть. Я тепер мав це право. Я ладен був умерти, щоб врятувати мого розумного, хороброго друга Макса. Але просто так віддавати своє життя я не збирався, мені хотілося прихопити з собою “капітана Павлова”. Я навіть згоден був лежати з ним в одній могилі. Коли не перемога, то хоча б нічия. Все залежало тепер від моєї сили і спритності. І від удачі! Мусить же нарешті мені поталанити! Коли зав’яжеться бій, зчиниться метушня, вони розгубляться. Тоді я матиму перевагу раптового нападу. Виб’ю у когось автомата чи кулемета і зріжу “Павлова”. Після того і смерть буде почесна, ніхто не осудить.
Увага моя в ці хвилини була загострена до краю. Я чув кроки гітлерівців, короткі фрази, що ними вони обмінювалися, встановлюючи кулемети, чув стогін чи то ридання Зульфії. І раптом пролунав тихий радісний вигук “помкомвзводу”:
— Танки, гер обер-лейтенант! Танки вже в станиці!..
Тієї ж миті я почув неголосну гортанну мову, знову вловив слово “дубель”, і тон був наполегливий, вимогливий. Грузин мовби наказував щось собі і своєму товаришеві. Нараз вони вискочили з вирви й побігли до окопчика. Бігли, а автоматник бив по них прицільними чергами. Аж ось обоє, немов спіткнувшись, звалилися на землю.
— Всі кулемети по вказаних цілях, вогонь! — наказав обер-лейтенант.
Мене вже не цікавило, що відбувалося навколо. Впершись носком одного чобота в закаблук іншого, я намагався, не привертаючи до себе уваги, стягти чобіт з ноги. Я знав: в окопчику, до якого бігли Гургінідзе і його товариш, встановлена друга машинка з окремою проводкою до укладеної під мостом вибухівки. Як я здогадався про це? Чому “капітанові Павлову”, який до найменших подробиць розробив план операції і передбачив, здавалось, усі випадковості, всі можливі ускладнення, не спало це на думку? Не знаю. Очевидно, його увага увесь час роздвоювалась, і арійський мозок не зумів виділити головного.
Чобіт нарешті піддався, зліз з ноги. Затим і другий. Я уявив собі ту відстань, яку мені доведеться пробігти. Сімдесят метрів. Хай усі вісімдесят! Стометрівку я бігав за одинадцять секунд. Отже, здолаю цю відстань за дев’ять. Я мусив пробігти ці сімдесят метрів за дев’ять секунд. Але головне — спокій. Намагаюсь дихати глибоко, розмірено. Ось так…
Аж це крізь стрілянину долинуло ревіння моторів і брязкіт гусениць. “Помкомвзводу” радісно зарепетував: “Ахтунг! Танки на мосту!” “Капітан Павлов” скомандував: “Усі кулемети! Ціль — гармата на відкритій позиції! Друга — поряд і праворуч!..”
Останні слова долинули до мене, коли я вже рвонув до окопчика.
Зульфія бігла поперед мене. Велика сумка з червоним хрестом заважала їй, але дівчина не намагалася скинути її, а тільки відштовхувала ліктем на спину. В руці у неї був пістолет, той самий “вальтер” з одним патроном. Вона, видно, встигла вийняти зброю з сумки, ще коли лежала на землі. Не одразу я зрозумів, що Зульфія теж біжить до окопчика, маючи на меті те, що і я.
Перший танк, очевидно, вже проскочив міст. Будуть стріляти по ногах. Я потрібен “Павлову” живий. Все одно добіжу, доповзу. Але автоматник, поспішаючи, видно, узяв вище. Я майже порівнявся з Зульфією, коли перша куля люто рвонула ліву руку вище ліктя, друга обпекла стегно. Я штовхнув дівчину в спину, щоб вона впала: “Живи!”