— Що за дідько, куди ця баба ділася? — стурбовано промовив Селіверстов, коли жіноча постать знову зникла.
— Молода… — сказав Юрко. — Бігає швидко.
— Так, бігла прудко, ніби за нею гналися. І, головне, не дорогою, хоч дорога поруч…
— Часто крутила головою, начеб оглядалася.
— От заковика… А запам’ятав, як була одягнена?
— Звичайно: запнута білою хусткою, сіра кофтинка, спідниця темна…
— Правильно. Тоді пиши. Обов’язково вкажи, що бігла поряд з дорогою, напрям — південно-західний. Одне слово, в бік Кружно.
У блокноті з’явився ще один запис: “21.06. Земля. В ста п’ятдесяти метрах від поста і в двохстах від дороги помічено жіночу постать у білій хустинці, сірій кофтині й темній спідниці. Жінка бігла лісом вздовж дороги Люб’язька Воля — Кружно і часто озиралась на всі боки. З того, як швидко вона бігла, можна гадати, що молода…”
Ковалишин прийшов знімати хлопців з секрету ще завидна. Це був молодий, підібраний, навіть чепуристий командир у перехопленому широким поясом трофейному офіцерському мундирі, що бездоганно сидів на ньому, в коричневих, домашнього сукна, бриджах зі шнурівкою вище колін і начищених до блиску чоботях.
Селіверстова завжди захоплювало вміння Ковалишина стежити за своїм одягом, підганяти його до постави так, начебто приготувався до параду або фотографування. І зараз він із задоволенням оглядав командира, що опустився поряд на коліна й простяг руку за блокнотом Художника. На рукаві мундира Ковалишина, біля самого ліктя, білів чи то жмуточок пуху, чи павутинка, і Селіверстов вирішив зняти цю пушинку.
— Що там? — здивовано запитав Ковалишин.
— Пір’їнка, — відповів Селіверстов, розглядаючи те, що було затиснене в його пальцях. — Маленька пір’їнка.
— У лісі всього наберешся… — взводний, гидливо скривившись, оглянув рукав, старанно обтрусив поли мундира й узявся читати записи в блокноті.
На відміну від Селіверстова Юрко Коломієць недолюблював свого взводного, вважаючи його формалістом, здатним чіплятися до кожної дрібнички. На виду Ковалишина майже назавжди закарбувався вираз сухої діловитості, заклопотаності й навіть зарозумілості. Проте Коломієць мусив визнати: службу свою взводний виконує бездоганно, всі його вимоги до підлеглих обгрунтовані й справедливі.
Ковалишин, невдоволено відкопиливши губу, довго розглядав записи в блокноті й раптом ошелешив бійців таким запитанням:
— Тут написано: жіноча постать… А ви впевнені, що жіноча?
— А чия ж? — здивувався Селіверстов.
— Я питаю: ви впевнені, що це була жінка, а не чоловік у жіночій одежі?
Селіверстов і Коломієць мовчали. Припущення взводного здалося їм фантастичним, але ніхто з них не зважився зовсім відкинути його.
— Ага, не впевнені… — резюмував Ковалишин. — Отже, й писати треба точно: не жіноча постать, а постать, одягнена в жіночу одежу. Ясно? Це ж найважливіше, що ви помітили за цілий день. Що то за людина, куди і чого бігла?
“А він дійсно має рацію”, — подумав Юрко.
Ковалишин знову глянув на сторінку блокнота. На цей раз увагу його, очевидно, привернули малюнки, він скупо посміхнувся.
— Так, їжака намальовано натурально! А це що? Орел? Літак?
— Голуб… — сказав Юрко зніяковіло. — Зараз перемалюю.
— Піде й так, — після короткого роздуму махнув рукою Ковалишин. — Не варто паперу псувати. Але надалі треба серйозніше ставитися до обов’язків. Повітря — це що? Літаки. Можливо, кружляв над лісом розвідник, фотографував… Це важливо.
— Навіть звуку літака не чули.
— Ну, й слава богу. — Ковалишин подивився на вирваний із блокнота аркуш, склав учетверо, сховав його до нагрудної кишені мундира. — Значить, так: зараз підемо в роту. Повечеряєте й нікуди, чуєте — нікуди не відлучатися, спати не лягати.
На обличчі Юрка затріпотіла самовдоволена усмішка.
— А що я тобі казав, Селіверстов? Бач, по-моєму виходить, — сказав юнак, коли вони рушили до шляху.
— Про що це ви? — поцікавився взводний.
Відповів не Коломієць, а Селіверстов.
— Та це він каже, ніби вночі літаки прилетять, гостинці будуть скидати. Правда?
Ковалишин різко обернувся:
— Звідки ти знаєш? — якось злякано спитав Юрка. — Хто тобі сказав?