Судячи з стрілянини, наступаючі, замкнувши партизанів у підкові, не могли просунутися вперед. Вони не шкодували боєприпасів — автоматні черги тріщали майже безперервно, зрідка вибухали гранати, в небо то з правого, то з лівого боку злітали освітлювальні ракети. Вогонь партизанів був рідший, очевидно, вони стріляли урівноваженіше й точніше. “Впертість приречених, — відзначив про себе гауптштурмфюрер. — Здається, ніхто з них не зміг вислизнути з сільця. Чудово! До світанку залишається…” Начальник гестапо глянув на годинник — третя сорок п’ять. Значить, світати почне за чверть години.
З того боку, де біля мосту через болотистий струмок було залишено в засаді бандерівську сотню, долетіли постріли. Ясно: якась група партизанів усе-таки зуміла вирватись з оточення й намагається оволодіти містком. Ну що ж, це передбачалося. Все передбачалося, пане Бородань…
Бій тривав до світанку. Правда, партизани огризалися все рідше й рідше. Однак карателі безжально поливали їх свинцем.
Скоро інтенсивну стрілянину змінили поодинокі постріли, але й вони звучали все рідше й невпевненіше. Було схоже, що бій закінчився, притиснуті до болота партизани здаються в полон і солдати виловлюють тих, хто ховався в чагарнику та високій болотяній траві. Гільдебрандт підвівся, старанно струснув з мундира смітинки й всівся на пні, поклавши на коліна планшетку з картою. Він чекав донесень, йому кортіло довідатися, скільки захоплено трофеїв, скільки взято полонених і чи немає серед них Бороданя. Проте посланці командирів груп чомусь не з’являлися. Тоді автор плану операції “Повітряний змій” вирішив не чекати і, зробивши знак охоронцям, поквапно закрокував до болота.
У ранковому лісі клубочився рідкий туман, пахло хвоєю, мохом, грибами. Гільдебрандт, незважаючи на ніч, проведену без сну, почував себе прекрасно; очі його жадібно вишукували сліди бою — рвані білі рани на стовбурах дерев, стріляні гільзи, шматки обгорток санітарних пакетів на землі. Він помітив маленький вантажний парашут, що повис на зламаному вершку ялини, а внизу, на землі, запаковану в товсту парусину, обв’язану ременями, паку, поряд з нею — два трупи, судячи з одягу — поліцая й партизана.
Доводилося весь час спускатися пологим схилом, невдовзі сосни, ялини й дуби змінило рідке дрібнолісся. Потім перед очима з’явився очищений від чагарника майданчик, на якому видніли купи обвугленого суччя, закиданого мокрою землею, мабуть, рештки погашених сигнальних вогнищ. Тут, біля другої паки, сиділо й лежало чимало поранених. Гауптштурмфюрер не зупинився, навіть не подививсь на них, а тільки відзначив про себе, що кілька з тих, що лежали, були в німецькій формі. Та він і не сподівався, що можна буде обійтися без жертв.
Назустріч Гільдебрандтові швидко закрокував унтерштурмфюрер Белінберг. Вигляд у нього був збентежений, наче він сподівався нагінки.
— Ну? — нетерпляче спитав Гільдебрандт. — Багато полонених? Ви захопили Бороданя?
— Полонених, на превеликий жаль, немає, пане гауптштурмфюрер.
— Що? Ніхто не здався? Всіх убито?
— Нікого немає. Ні живих, ні трупів… Наче крізь землю провалились.
— Як?!
Заступник Гільдебрандта знизав плечима:
— Я нічого не розумію. Ми притиснули їх до самого болота, вони стріляли до останнього моменту й зникли. Думаю, втекли через болото,
— І забрали з собою всіх поранених, трупи забитих і вантаж, привезений на трьох літаках? — саркастично спитав начальник гестапо.
— Гадаю, що так.
— Але ж ця трясовина непрохідна.
— Нічого не розумію, пане гауптштурмфюрер.
Гільдебрандт закрокував до болота.
— Втрати? — запитав він не обертаючись.
— Ще не підраховано. У мене вбито сім чоловік.
Попереду з’явилися поліцаї й солдати, що блукали серед кущів. Вигляд у них був невеселий, всі поглядали на лиш де-не-де вкрите рослинністю болото, що починалося за зарослями осоки й тяглося скільки сягало око, поблискуючи чорною запліснявілою водою.