Партизанський листоноша Василь Долгих сидів поруч з алюмінієвою квартою на колінах, квапливо наминаючи гречану кашу з салом. Він поглядав на начальника розвідки, намагаючись із виразу обличчя відгадати, які вісті приніс йому з найдальшої “поштової скриньки”. Василеві хотілося, щоб вісті були добрими. Останні два місяці загонові явно не щастило. Кілька разів групи, що вирушали на завдання, натрапляли на засідки, а п’ять днів тому трапилося найжахливіше — гітлерівці напали на новий партизанський “аеродром” в той момент, коли літаки з Великої землі скидали парашутистів і паки з дорогоцінним вантажем. Напад вдалося відбити з великими труднощами, але партизани не змогли знайти третього парашутиста — радистки. Вже думали, що вона потрапила в полон чи загинула, та наступного дня парашутистку допроводив до загону листоноша Валерій Москальов.
У цих тяжких боях загинуло багато славних хлопців, серед них і четверо давніх Василевих дружків: Рябошапка, Мишко-велетень, грузин Вано, Селіверстов. Сибіряк Долгих, так само як і начальник розвідки загону полтавчанин Сіровол, вважався “стариком” у загоні. За плечима обох був довгий і важкий шлях. Здавалося, Долгих добре знав характер свого командира, однак хоч як намагався вловити настрій капітана, все ж не міг. Обличчя Сіровола з великим, ширшим догори чолом, на яке спадало кільце чорного чуба, було непроникним.
— Стомився, Васильку? — несподівано спитав Сіровол.
Хлопець витер рукою спітніле обличчя й весело відповів:
— Ні. Це я від каші спітнів. Як мій батько казав: працюй так, щоб змерз, а їж, щоб упрів…
— Скільки до тієї “скриньки”?
— Не міряв, одначе, гадаю, кілометрів вісімнадцять — двадцять.
— Доведеться ще раз сходити, Васильку, — зітхнув Сіровол,
— Що ж, збігаю, товаришу капітан. На таких харчах можна бігати. А пам’ятаєте, як минулого літа днів десять на самих ягодах жили? Отоді туго довелося, ноги відмовляли. Чорниці нас тоді рятували. Я їх не менше центнера з’їв. Цілющі ягоди, факт. Але хоч жити й будеш, а женитися не захочеш… А от ведмідь, той на ягодах ще й жир нагулює. Дивина!
— Ну, коли б твоєму ведмедеві на спину ротний міномет причепити та ще двадцять кілограмів спорядження, він теж би каші з салом попросив.
Обидва засміялися. Сіровол дістав з польової сумки шматочок тонкого, ніжного березового лубу, схожого на аркушик рожевуватого паперу, й надряпав на ньому ножиком знак оклику. Потім знак запитання й рядом ледь помітну цифру “3”. Про те, що це була не літера, а цифра, Василь здогадався давно: “Третім” у загоні називали начальника розвідки.
— Прямуй через західний сторожовий пункт, — сказав Сіровол, передаючи бійцеві луб. — Пароль — корова, відповідь — бичок.
— Слухаю, товаришу капітан.
Листоноша обережно засунув за шкіряну підшивку халяви луб, обсмикнув піджак, кивнув головою командирові.
— Удавай, що не поспішаєш. Спершу походи по хутору, а проминеш пост — алюр три хрести.
— Зрозуміло.
— Щасливо, Васильку!
Долгих ще раз обсмикнув піджак, помацав схований спереду за пояс штанів пістолет і перевальцем, лінивою ходою нудьгуючої від бездіяльності людини вийшов з хати.
Як тільки листоноша зачинив за собою двері, Сіровол знову розгорнув записку. ДубоВлянс… Безглузде, незрозуміле слово начеб перетворилося на лаконічне повідомлення, сповнене тривожного змісту. Отже, не може бути сумніву, що таємний ворог клюнув на його приманку — половину плану успішно реалізовано. Аби лиш не припуститися якоїсь помилки в цій грі, не викликати підозри в супротивника. Капітанові не терпілося швидше повідомити командира загону про новину, але замість того, щоб негайно вирушити до штабу, він зайшов на хазяйську половину й завів з бабунею Мартою розмову про те, які цілющі трави допомагають від безсоння, йому треба було перечекати хоча б п’ятнадцять — двадцять хвилин після відходу листоноші. Щодо безсоння, то воно справді останнім часом почало мучити його, а підсліпувата бабуня розумілася на травах і вважалася найзнаменитішою знахаркою в околиці. Стара порадила полоскати перед сном голову теплим настоєм материнки, аби, мовляв, вимити з неї сумні думки, біль та втому.
Сумні думки… Відгадала хворобу стара. Саме вони не давали спати начальникові розвідки після нападу гітлерівців на “аеродром”. Сіровол усе записав у блокнот, подякував бабі Марті за консультацію й рушив на вулицю. Спокійний зовні, врівноважений. Коли б навіть хтось і стежив за начальником розвідки, не міг би зрозуміти, що капітан Сіровол чимось дуже схвильований і його хвилювання якимось чином пов’язане з недавньою появою листоноші.