Ретельно поголений, у добротному костюмі спортивного крою й модних чоботях-“англійках”, поставний Заремба скидався на солідного комерсанта фольксдойче, що не гребує при нагоді заробити на спекуляції валютою або дорогоцінностями. Пивовара, одягненого значно простіше, можна було сприйняти за його компаньйона або родича. Карл і Ернст поводили себе так, начеб не мали нічого спільного з цими двома комерсантами, однак не спускали з них ока.
Увагу Заремби відразу ж привернув плюгавий панок років двадцяти семи, одягнений у темно-зелений мундир, з важкою кобурою біля пояса й товстою польовою сумкою на перекинутому через плече ремінці. Він походжав біля рундуків, бридливо копилячи губи, розглядав виставлений товар, явно не збираючись щось купувати. Перед ним селяни квапливо розступалися, скидали шапки, вклонялися, а він не вважав гідним себе хоча б кивнути комусь головою.
— Пробачте, ви не скажете, хто цей пан? — з ввічливою усмішкою звернувся Заремба до чепурного старого в чорній парі й котелку, з кошиком у руках.
— Як же! — вигукнув той і, округливши очі, зашепотів: — Це пан писар. Старший писар поліції пан Стахурський.
Заремба підійшов до писаря ближче. Тьмяні очиці пана Стахурського дивилися страдницьки. На його зім’ятому, примхливому, самовпевненому личку проступало лише одне бажання: похмелитися! Справді, зустрівши кількох чоловік і, здається, щось одержавши від них потайки, поліцейський писар шмигнув у прочинені двері під вивіскою “Обійми сирени”.
Взявши Пивоварова під руку й начеб ведучи з ним ділову розмову, Заремба виклав йому свій план.
— Беремо писаря! Зараз я піду познайомлюся з ним. Якщо він клюне, ми незабаром підемо з ним на околицю міста. Коли відійдемо від базару, Ернст і Карл повинні заарештувати нас обох, роззброїти писаря й, нічого не пояснюючи, повести до лісу. Попередь їх. Ти весь час будеш стежити за нами й почнеш діяти лише в крайньому випадку.
У корчмі було напівтемно, й Заремба не відразу розпізнав писаря, що стовбичив біля буфета. Огрядна перестигла блондинка, яка чимось нагадувала дівицю на вивісці, наливала горілку в чарку, що стояла на підносі. Вона недовірливо, але з кокетством глипнула на незнайомого мужчину.
— Добрий день, пані Нелю! — скидаючи кепку й притискаючи руку до грудей, галантно вклонився Заремба. — Прошу вибачення за ранній візит, але мені треба сказати кілька слів панові Стахурському, якщо, звичайно, пан Стахурський не відмовиться випити зі мною для знайомства чарочку й закусити найкращим з того, що знайдеться в чарівної пані Нелі.
Ця тирада супроводжувалася сліпучими усмішками, поклонами, розшаркуванням, широкими жестами. Заремба чудово грав роль “шляхетного” красномовця, такого собі улюбленця вишуканої провінціальної публіки.
Сподіваюся, в пані Нелі, — продовжував він так само галантно, — знайдеться для нас затишний куточок, де б ніхто не заважав нашій розмові з паном писарем. Я, звичайно, не маю на увазі пані Нелю, товариство якої для нас буде тільки прикрасою.
Невідомо, що справило більше враження на господиню корчми та писаря — красномовність незнайомця чи видобуті ним з туго набитого гаманця рейхсмарки, але обоє вони дивилися на Зарембу з явною прихильністю. Пані Неля відразу ж відвела гостей у відгороджену дощаною переділкою кабіну й засвітила там свічку.
— Коньяк знайдеться? — запитав Заремба, цілуючи ручку господині. — Ціна не має значення. Тільки він має бути справжній. Ерзаци хай інші п’ють. І яку-небудь інтелігентну закусочку.
— Пані Нелі не треба багато говорити… — посварилася товстеньким пальчиком господиня й швидко подріботіла до буфета.
Заремба подивився їй услід, потім, піднісши палець до вуст, нагнувся до писаря, що сидів навпроти за столиком і не зводив з нього цікавих насторожених очей.
— Пане Стахурський, я приїхав з Кракова. Більше нічого не скажу панові про себе. З Кракова — цього досить. І лише одне питання: пана Стахурського цікавлять камінчики?
— Для запальничок? — з помітним розчаруванням запитав поліцейський писар. (Камінці для запальничок були дефіцитним товаром і цінилися дуже високо, але все ж спекуляція ними не обіцяла великого зиску).
Заремба глянув на співрозмовника з таким жалем, начеб у нього раптом виник сумнів щодо розумових здібностей пана писаря.