— Що?! За кого ви мене маєте? Йдеться про дорогоцінні камінці. Я питаю: пана цікавлять діаманти й долари, тверді й м’які? Я маю на увазі велику суму…
Щоб ще більше приголомшити писаря, Заремба недбалим жестом дістав із кишені масивний золочений портсигар, клацнув пружинкою, відчиняючи кришку, й простяг його своєму співбесідникові.
— Пан палить? Прошу. Болгарські сигарети, люкс!
Капітан Сіровол знав, кого посилати на завдання. Солідний вигляд незнайомця, його манери, туго набитий рейхсмарками гаманець і золотий блиск портсигара буквально загіпнотизували Стахурського. З кожною миттю уява писаря розпалювалась. Багатство десь тут! Недарма ж людина приїхала з Кракова в Кружно. Очевидно, незнайомцеві потрібен помічник, співучасник. Якщо так, то головне — не продешевити, відразу ж зажадати добрячий куш. А може, це звичайний пройдисвіт, який хоче під виглядом діамантів продати звичайні шматочки скла?..
— Ви хотіли б знайти покупця?
Заремба кинув на писаря нищівний погляд.
— У вашому Кружно нема покупців, які могли б придбати мої камінчики хоча б за половину їх вартості, — сказав він, гордовито підносячи голову. — Але коштовності й валюта можуть опинитися в наших руках, якщо ми підемо на невеликий, просто-таки зовсім незначний ризик.
Почувши кроки за переділкою, Заремба підморгнув писареві й додав, наче продовжуючи розмову:
— Йдеться про папери, що їх, як ви розумієте, не так уже й важко розшукати. Звичайно, спадщина невелика. Сам би я не став з цим дріб’язком навіть морочитися, але сестра — вдова, троє дітей… Ви розумієте, пане Стахурський!.. О, ви чарівна, пані Нелю!
Господиня справді не пошкодувала своїх запасів для багатого й, видно, щедрого відвідувача — на таці стояла пляшка французького коньяку, тарілочки з різноманітними закусками. Сказавши Стахурському, що про справи вони поговорять пізніше, Заремба запросив пані Нелю випити з ними чарочку й, щоб помучити писаря, якого жерла нетерплячка цікавості, кілька хвилин потратив на компліменти господині закладу, яка просто мліла від задоволення.
Коли пані Неля залишила їх, Стахурський нетерпляче облизав губи й запитав:
— Де все це?
— Тут… — зігнавши люб’язну усмішечку з обличчя, суворо відповів Заремба. — Мені точно відомо, що один з мешканців Кружно переховує єврея-ювеліра, який зберігає дорогоцінності м валюту найбагатших євреїв Варшави. Запитання — потім. А зараз я хочу знати: в принципі ви згодні мені допомогти? Вся здобич — навпіл. Ви лише посприяєте мені з виїздом звідси. То як?
— Я згоден, — квапливо кивнув головою пан Стахурський.
— Не поспішайте! — застережливо підніс руку Заремба. — Вам треба все зважити. Успіх нашої справи залежить від рішучості в діях і дотримання цілковитої таємниці. Якщо німці хоч щось довідаються про коштовності… Гадаю, ви все розумієте, пане Стахурський? Німці не люблять ділитися золотом, що потрапляє їм до рук, і вміють усувати конкурентів. Була людина — нема людини. Ви мене зрозуміли, пане Стахурський?
— Я ж сказав… — засовався на стільці писар. — Я розумію…
— Прошу ще раз підтвердити.
— Я згоден, можете на мене покластися. Слово гонору!
— Тоді не будемо гайнувати часу, — рішуче промовив Заремба, підводячись з-за столу.
За кілька хвилин вони вийшли з корчми. Обличчя Заремби від випитого коньяку розчервонілося і сяяло від задоволення, писар, навпаки, був блідий і нервово покусував губи. Вони відразу ж звернули ліворуч на вулицю, що вела до північної околиці містечка, й тут Заремба помітив у натовпі Пивовара, що подавав йому якісь застережливі знаки. Заремба мовби ненароком озирнувся й побачив двох поліцаїв, що йшли позаду. Обличчя одного здалося йому знайоме. Він напружив пам’ять і згадав, що колись шмагав шкіряною рукавичкою точнісінько таку фізіономію. Так, це був той самий поліцай, в якого рік тому назад у Ковелі просто на вулиці серед білого дня він відбив затриманого партизана. Тоді Заремба був одягнений в мундир обер-лейтенанта… Отже, Пивовар тривожиться недарма. Очевидно, битий ковельський поліцай давно вже стежив за дверима корчми, в якій зник колишній “обер-лейтенант”. Треба гадати, поліцая не дуже-то збентежило те, що Заремба вийшов із корчми у супроводі старшого писаря, і він ладен був піти на все, аби лишень затримати “партизанського перевертня”.
Здійснення добре продуманого плану зривалося, причому майже в останній момент. Ернст і Карл уже “прогулювалися” десь попереду і лиш чекали, коли їм буде подано знак “заарештувати” писаря і його підозрілого знайомого. Дуже не хотілося Зарембі повертатися в загін, не виконавши завдання. Він розумів, без шуму тут не обійдеться, а шанси на успіх невеликі. Все залежало від того, коли поліцаї, що йдуть позаду, зважаться зупинити їх. Якщо це станеться на околиці містечка, там неважко буде розправитися з двома глевтяками, а якщо за хвилину — другу…