— Товариші… Рідні… Допоможіть… — молив боєць.
Наче невидима рука стиснула мені горло. Що робити?
— Може, на горище його? — запропонував Іван Тихонович.
— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.
— Зброя ж…
— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?
— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!
Тягати автомат із порожнім диском, коли ти поранений і нема ніякої надії пробитися до своїх, — такого дивака треба було пошукати! Та все ж вірність бійця своєму обов’язкові зворушила мене до глибини душі. На щастя, поранений він був легко. Куля пройшла крізь м’яз навиліт, не зачепивши кістки. Днів за десять шкутильгатиме з ціпком.
— Давай пакет, — сказав йому, квапливо розпанахавши штанину.
— Нема пакета.
— Як же ти воював без пакета?
— Товаришеві віддав…
Іван Тихонович миттю подав мені бинт, пляшечку з йодом і знову став біля вікна. Я швиденько зробив перев’язку.
— Ось що, друже, зараз же марш у сіни і за моїм знаком шквар по-пластунськи на город. Зрозумів? Там є копичка сіна, заховайся в ній і жди ночі. І запам’ятай: ти нас не бачив, у хаті не був, перев’язку зробив сам. Зрозумів? Вночі ми щось придумаємо. Дядьку…
Але Іван Тихонович сам здогадався, схопив кусень хліба, всунув бійцеві за пазуху.
Надворі біля вхідних дверей стояла діжка з-під капусти, яку на випадок пожежі передбачливий Іван Тихонович наповнив водою. Я наказав дядькові узяти відро, вийти у двір і стати біля діжки. Ми зачекали, доки на вулиці мотоцикли здійняли особливо густу кушпелу, і тоді я звелів бійцеві:
— Давай, друже!
Він метнувся за діжку, поповз за хату і незабаром зник на городі. Я зітхнув із полегкістю. А Іван Тихонович приніс із криниці і вилив у діжку ще одне відро води й повернувся до хати.
— Он як воно іноді доводиться, — сказав він, скрушно хитаючи головою. — Прямо серце кров’ю обливається.
Я підійшов до нього, обійняв за плечі, сказав заспокійливо:
— Терпіть, дядечку, коли вже придбали такого племінника… Не мав я права його залишити.
— Про що може бути мова, Михайле? Хіба я докоряю тобі? Розумію. Якщо навіть смерть, так і смерть прийму, а тебе не підведу.
— Ну, так уже й смерть… — засміявся я. — Ви після війни на моєму весіллі ще погуляєте. Неодмінно!
Іван Тихонович скупо всміхнувся.
— І ти ж дивись, у хату приліз… Серед білого дня, коли на вулиці повно німців. Ну, заліг би до ночі десь у картоплинні. Як його ті іроди не помітили?..
День догорав. Гарматна стрілянина на сході не вгавала, певно, за кілька кілометрів від Біловодської радянським військам вдалось організувати оборону і там розгорівся запеклий бій. Німецькі літаки раз за разом проносилися над станицею, вцілілі шибки у вікнах дзеленчали, коли за хвилину — другу лунали вибухи бомб.
Гітлерівських солдатів з якогось підрозділу розводили на постій. Ось вони з’явились у сусідів праворуч, за нашою криницею. Трималися, як у власному домі — голосно розмовляли, сміялися. Заходилися витріпувати пилюку з мундирів, чистили чоботи, потім пороздягалися, почали митися. Милися довго, весело герготіли. Збоку глянути — звичайні люди, а це ж — найлютіші вороги мого народу. Я згадав Зою Космодем’янську. Ось такі ж гітлерівці катували її, а потім реготали, накидаючи їй зашморг на шию.
Мені кортіло подивитися на них ближче, послухати, що вони говорять. Іван Тихонович вже встиг кілька разів вийти у двір і навіть повставляти нові шибки замість розбитих (передбачливо підготував старий!), не заперечував, щоб і я допомагав йому — хай сусіди побачать, що його “небіж” не ховається. Я взяв відро і пішов до криниці.
Ось вони, за тином. Вже встигли помитися, голяться, зачісуються; один, літній, худий, в окулярах, пише листа.
— Альберте, я все забуваю, як називається ця велика гора в них? Підкажи.
— Ельбрус. Тільки на біса вона здалася тобі, ця гора?
— Розумієш, Альберте, я намагаюсь, щоб листи з фронту мали пізнавальну цінність для моїх шибеників. Я написав: “Хлоп’ята, ваш тато вже бачить найвищу вершину Кавказького хребта”. А тепер додам: “Ельбрус, як і вершини Альп, вкритий вічними снігами…” Тут нема обману, правда? Адже ми побачимо цю гору, перш ніж лист дійде додому?
— Гадаю, днів за два — три. Наступ розвивається успішно.