— Про цю розмову нічичирк. Але віднині всі таблетки показуй лікареві. Можеш іти.
Як тільки Богданюк пішов, Сіровол запитливо подивився на свого помічника.
— Чув? Що скажеш?
— Не знаю, що й думати.. — Вигляд у Юрка був розгублений. — А я ж вам навіть не хотів казати про ці чоботи. От тобі й дрібниця! На мою думку, ці снотворні таблетки — справа серйозна… Як ви гадаєте?
— Може бути серйозною, Юрко. Ти поки що занеси їх у зошит на особистий рахунок Ореста Чернецького.
— Значить, ми все-таки знайшли гадюку? — стрепенувся Юрко, й очі його радісно заблищали.
Сіровол невесело всміхнувся.
— Ще треба довести, що це гадюка. Ну, а доведемо, теж радості мало: виходить, гадюка вислизнула з наших рук…
ОСОБЛИВІ ПОВНОВАЖЕННЯ
Шеф привів Василя до себе о другій годині ночі. Вартові — один біля хвіртки, другий на нижньому поверсі — мовчки пропустили їх. Вони квапливо відступали назад, як тільки впізнавали Ганса. Хто йде слідом за шефом, їх уже не цікавило.
Майже в цілковитій темряві піднялися на другий поверх. Ганс відімкнув двері, засвітив дві товсті стеаринові свічки, й Василь побачив просторий кабінет з масивним письмовим столом, сейфом, великим дерев’яним ліжком біля стіни. Над сейфом висів портрет Гітлера. Шеф поставив одну свічку на сейф, дістав пляшку, дві склянки й закуску.
— За твоє здоров’я, Комахо! — підніс руку із склянкою шеф. — Чуєш?..
— Щоб і ви були здорові, пане Ганс.
Випили.
— Обидва будемо живі й здорові, як не будемо дурнями… — туманно висловився шеф, посмоктуючи шматок сала. — Я все підготував, Комахо. Кращого й бажати не можна. Працюватимеш спокійненько — крапля на тебе не впаде.
— Дякую, пане Ганс. Я все зроблю, як ви кажете.
Шеф відкинувся на спинку стільця, надув губи, замислився. В такій позі він сидів хвилин зо дві. Потім сказав неголосно:
— Постав другу свічку на сейф.
Василь квапливо виконав наказ. Він звик коритися не роздумуючи, не замислюючись, коли мав справу з шефом.
— Стань обличчям до портрета фюрера! — скомандував Ганс. — Так… Згорни руки на грудях. Трохи вище. Не озирайсь! Не напружуйся, розслаб м’язи.
Василь стояв спиною до шефа і не бачив, як той дістав пістолет і, не встаючи з-за столу, почав цілитися в нього.
Прогримів постріл.
— Ой! — дико вереснув Василь, хапаючись за руку. — Навіщо? Я все зроблю… Не вбивайте!
Майже відразу ж у коридорі почулися квапливі кроки, хтось затарабанив у двері. Це гримав Белінберг. Захеканий, він стояв біля дверей кабінету в самій білизні, з пістолетом у руці.
Здавалося б, оберштурмфюрер Белінберг не мав підстав нарікати на долю: гнів начальства не зачепив його, після самогубства Гільдебрандта його було навіть підвищено в чині. До того ж невдовзі після трагічних подій від оберштурмбанфюрера Борцеля прибула людина, до рук якої перейшла вся робота з агентурою, що завдала стільки клопоту гестапівцям. Віднині виконуючий обов’язки начальника княжпільського гестапо Белінберг відповідав тільки за охорону залізниці та за викачку контингенту.
Проте саме тоді й почалися найважчі дні.
Присланий Борцелем кремезний, схильний до повноти сорокарічний чоловік назвався Гансом. Це було його і ймення, й прізвище. Вірніше, це була кличка, що замінювала йому все. При першому ж погляді на Ганса можна було переконатися: він має прекрасне здоров’я і неабияку фізичну силу. Щоправда, при уважнішому огляді його важкої постаті, одягненої в добротний мисливський костюм із зеленого сукна, ставало ясно: товсті ноги дещо закороткі для могутнього, схожого на мішок з борошном тулуба, а руки, навпаки, надто вже довгі, звисають мало не до колін. Однак ці естетичні міркування відразу ж вилітали з голови в кожного, на кому Ганс хоча б на мить зупиняв важкий погляд своїх широко розставлених сірих очей. Надто вже незатишно й холодно ставало під цим поглядом.
Обличчя в Ганса було вилицювате, з коротким, наче обрубаним носом, і хоч своєю зовнішністю він трохи нагадував Германа Герінга, його з однаковим успіхом можна було прийняти не лише за німця, але й за поляка, латиша або росіянина. Ганс, видно, не вмів усміхатися, його обличчя завжди зберігало вираз упертості й жорстокості.