Белінбергові Ганс не сподобався з першої зустрічі. Оберштурмфюрер був приголомшений його нестримною енергією, відчайдушністю й ні з чим незрівнянним хамством. Тикнувши до рук Белінбергові розпорядження, в якому значилося, що відряджений у Княжпіль пан Ганс наділений особливими повноваженнями і в питаннях, пов’язаних із створенням агентурної мережі, не підлягає контролю з боку місцевих гестапівців, посланець Борцеля окинув поглядом кабінет і заявив, вимовляючи німецькі слова з легким акцентом:
— Тут буду я. Ліжко!
— Це неможливо! — неспроможний приховати свій подив, запротестував Белінберг. — Тут телефон, сейф, документи.
Ганс з досадою пробурмотів якусь лайку, яка свідчила про те, що він не збирається рахуватися з думкою таких, як Белінберг, і безапеляційним тоном повторив:
— Я буду тут. Телефон мені не потрібний, заберіть. Папери — забрати! Ліжко, ключі від сейфа…
Він дістав із кишені дві радянські гранати, з-за пояса штанів витяг пістолет також радянського виробництва й недбало кинув на край письмового столу. Потім спробував витягти щось із-за пазухи, але похитнувся, мало не впав. Кинув на Белінберга безтямний погляд.
— Ліжко! Швидко! І залиште мене самого…
Лише тут Белінберг зрозумів, що Ганс п’яний, та так, що ледве тримається на ногах.
Як тільки ліжко з постіллю було встановлено в кабінеті, Ганс засунув пістолет спереду за пояс штанів (видно, він ніколи не розлучався із зброєю) й, не скидаючи чобіт, уклався спати. Спав вій неспокійно, перекидався, розмахував руками, стогнав, бурмотів якісь російські слова. Від нього поширювався такий нудотний сморід поту, горілчаного перегару й часнику, що проникав навіть крізь зачинені двері в коридор.
Можна було сподіватися, що Ганс виспиться хіба що над ранок, але, на подив Белінберга, за дві години він встав і, відвідавши нужник, узявся за роботу. Насамперед він зажадав, щоб йому були передані документи, так чи інакше пов’язані з діяльністю таємної агентури. Ця процедура не забрала багато часу. Гансові не треба було довго пояснювати, він схоплював усе з півслова. Невдовзі він міг, не заглядаючи в прийняті документи, назвати клички всіх агентів, вказати місця явок, паролі й навіть те, коли хто з агентів прислав останнє донесення.
Справі Голки Ганс присвятив значно більше часу, ніж іншим.
— Ви цілковито довіряєте Голці? — запитав по хвилині роздумів.
Белінберг знизав плечима, відповів ухильно:
— Можливо, Голку ввели в оману… Покійний Гільдебрандт вважав його найкращим агентом і, безумовно, довіряв йому.
— Голку треба порішити, — категорично заявив Ганс. — Я сам цим займуся. Агент, який припускається таких грубих помилок, не агент, а лайно.
Коли з документами було закінчено, Ганс розпорядився, щоб негайно в його розпорядження було виділено двох переодягнених у цивільне солдатів, озброєних автоматами, пістолетами, кинджалами, парокінну бричку з добрими кіньми, три справні велосипеди. Щодо автомашини було ласкаво заявлено: він, Ганс, користуватиметься нею лише у виключних випадках, бо цей вид транспорту не завжди підходить для нього.
Потім вони разом оглянули склад, де зберігалися реквізовані в населення речі, які частково використовувалися для заохочення інформаторів. Ганс нарікав, що немає гарної жіночої білизни, засунув до кишені бурштинове намисто й жіночий годинничок. Ключ від складу він також прихопив з собою. Після цього зник через маленьку потайну хвірточку в загорожі за сараєм, що замикалася на ключ, і через годину повернувся тим же шляхом, ведучи з собою молодика, який виявився відомим Белінбергові оунівцем Канчуком. Ганс наказав, щоб принесли закуски й, замкнувшись у кабінеті, довго щось обмірковував із Канчуком.
Приходили тієї ж ночі до Ганса ще два чи три чоловіки, він сам зустрічав їх біля воріт, вів до себе в кабінет. Прокидаючись, Белінберг чув рипіння сходів, важкі кроки на другому поверсі. Вже під ранок Ганс привів жінку. Вони пили в кабінеті, вовтузилися там, жінка то хихотіла, то зверескувала, то зойкувала так, що аж вартових проймали дрижаки, а коли вже зовсім розвиднілося, вискочила в коридор у самій сорочці з криком: “Он, рятуйте!” І тоді всі впізнали в ній зизооку Казьку— кельнерку з шинку “Утіха”, що мала репутацію найдоступнішої повії в місті. Ганс устиг вхопити Казьку за руку, затяг її в кабінет і двічі обернув ключ у замку. А за кілька хвилин з кабінету вже долітав веселий сміх п’яної Казьки й оглушливе іржання Ганса.