— От, от… — зловтішно блискаючи очима, підхопив Ганс. — Саме так, стрілянина! Отож ви ризикуєте потрапити під випадковий постріл. Попереджую: не пхайте носа до чужих справ, дайте мені спокій. Ви самі не могли впоратися з бандитами, то не заважайте робити цього іншим. Зрозуміло? — Ганс озирнувся, подививсь кудись на підлогу, гидливо скривився й додав: — Ви вільні, оберштурмфюрер! Якщо не важко, пришліть солдата з мокрою ганчіркою, хай витре підлогу. Тут кров…
“СІАМСЬКІ БЛИЗНЮКИ”
Капітан Сіровол привів із собою новенького. Коломієць у цей час проглядав аркуші з записами, зробленими спостерігачами сторожових постів і секретів.
— Юрко, зареєструй товариша Когута, — буденним тоном промовив Сіровол і обернувся до приведеного. — Будеш тут. Я швидко повернусь й відведу тебе з роту.
Ховаючи листки в бойову сумку, подаровану капітаном, Юрко глянув на прибулого. Це був рослий хлопець років двадцяти, з похмурим обличчям, кудлатою русявою головою, в волоссі якої заплуталися лісові смітинки. Лівий рукав його піджака був роздертий, вище ліктя видніла невміло, очевидно, самим ним зроблена пов’язка в рудих плямах засохлої крові. Коли капітан відійшов, новачок кинув байдужий погляд на “писаря”, сів на лаву й, опустивши голову, задумався. “Мабуть, біда велика в нього”, — подумав Юрко.
Останнім часом коло Юркових обов’язків значно розширилося. Крім виконання дрібних, випадкових доручень, він, за наказом Сіровола, систематизував записи спостерігачів, а також вів “реєстрацію” нових бійців. Розмови з новачками були справою нелегкою (треба б було непомітно вивудити з них необхідні розвіддані), але Юрко добре справлявся зі своїм завданням. Як правило, розмови ті проходили невимушено, іноді навіть весело. Юрко вдавав говіркого простака, його найважливіші запитання губилися серед багатьох інших, які не мали відношення до того, що насправді цікавило Третього. В присутності новачка Юрко, звичайно, не робив ніяких записів, лише наприкінці, як і належало “писареві”, вносив до списку прізвище, рік і місце народження, національність, освіту та інше. Решту записував потім, із пам’яті. А на свою пам’ять хлопець не міг нарікати.
— Та-ак… — бадьоро почав “писар”. — Значить, товариш… Як там тебе?
— Когут, — байдуже відповів хлопець. — Андрій Когут.
— Значить, товариш Когут з’явився до нас, — тим же бадьорим тонам продовжував Юрко, — щоб разом бити запеклого ворога.
— А що мені залишається робити? — похмуро зиркнув Когут. — Тільки мститися цим гадам!
— Допекли? — заохочуюче всміхнувся Юрко.
— А чого смієшся? — образився Когут. — Не знаєш, що в мене на серці. Знав би, то не сміявся б.
І новачок розповів історію, яка зворушила Юрка мало не до сліз. Лише два дні тому в Кружно загинула вся його сім’я — мати, хвора тітка, дві сестри й молодший брат. По-звірячому розправились із ними не німці, не поліцаї, а бандерівці. Андрій Когут нічого не приховував, він зізнався, що майже цілий рік служив у бандерівській сотні, куди потрапив не своєю волею, а з жорстокого примусу. За його словами, їхню сім’ю переслідували, оскільки батька перед війною мобілізували до лав Червоної Армії, а раніше він був членом сільроба. На Андрія бандерівці були особливо люті, бо він, навчаючись за Радянської влади в школі, вступив до комсомолу. Вони вимагали, щоб він із зброєю в руках спокутував свою “провину”, погрожували, що знищать усю його сім’ю, якщо не послухає їх. Андрій знав: бандерівцям зовсім не важко здійснити свою погрозу, адже вони не раз так розправлялися з тими, хто наважувався не виконати їх наказу. Але хлопець не хотів служити в бандерівців і тільки чекав моменту, коли сім’я переселиться з рідного села у Львівській області в безпечне місце — до хворої тітки, в якої в Кружно був свій будиночок. Сім’я переїхала, і після Андрій утік із сотні, пробрався до рідних і жив у будинку в тітки, намагаючись не потрапляти на очі чужим людям. Ховався, одне слово, щоб не навести ворогів на свій слід. І все-таки хтось із бандерівців пронюхав, де перебуває гідний покарання “зрадник”. Два дні тому їхній будиночок оточили, підпалили й закидали гранатами, йому чудом удалося врятуватися — вистрибнути з вікна, сховатися за хлівом. Але з’ясувалося, що й там, за хлівом, був бандерівець, який спершу розгубився, а потім почав стріляти навздогін і поранив Андрія в руку.
Юркова увага була поглинута розповіддю Андрія. Однак помічник Сіровола не забув, для чого потрібна ця розмова, і як тільки новенький замовк, “писар” спитав мовби розгублено: