Той, що старанно зачісував ріденьке біляве волосся, тримаючи перед собою кишенькове люстерко, раптом заспівав приємним фальцетом жартівливу пісеньку. Про дружину мірошника, стан якої так пружно облягав корсаж, про похмурого її чоловіка, котрого остерігається зальотник. Он які пісеньки виспівує. На мене жодної уваги. Що ж, це добре. Виходить, не викликаю підозри.
У хаті Іван Тихонович спитав не без тривоги:
— Як?
— Нормально, — відповів я.
— Про що говорять?
Я докладно переповів зміст підслуханої розмови.
— Наче на екскурсію приїхали, — насмішкувато похитав головою. — Гору Ельбрус їм забаглося відвідати… Дуже мені хочеться побачити, як вони з цієї екскурсії будуть повертатися.
— Повертатися будуть, та не всі…
І тут сталося, як у тій приказці: не встиг я докінчити, як побачив через вікно німця з якимсь чолов’ягою, що сунули до нас у двір.
— Сідайте до столу, — наказав я дядькові. — Нічого не трапилось, ми перекусюємо…
Так біля столу і застали нас німець і чолов’яга, що зайшли до хати.
— Тихоновичу, негайно бери свій теслярський інструмент і гайда з нами, — начальницьким тоном наказав чолов’яга і строго поглянув на мене. — А це хто?
— Племінник. З тюрми повернувся.
— Ага! Ну, й він піде з нами.
Німець нічого не сказав; роздуваючи ніздрі, бридливо оглянув нашу кімнатку, ковзнув поглядом по столу, на якому стояла наша нехитра селянська вечеря, витер хусткою піт з лоба і першим вийшов з хати. Явно не сподобалось йому в нас.
На вулиці вже зібралося чоловік десять станичників, здебільшого старі та інваліди. Всі з сокирами, рубанками, долотами. “Для чого знадобилися столяри, — ламав я голову. — Невже споруджувати шибеницю?” Та, як на нас, робота виявилася веселішою: німцям потрібні були домовини. Коли ми прийшли до колгоспних майстерень, нас зустрів якийсь товстий лейтенант у пенсне і, треба визнати, швидко й до ладу, прямо-таки як на конвейєрі, організував виробництво. Одні різали дошки потрібної довжини, інші стругали їх, треті збивали заготовки. Видно, цей німець на похоронних справах набив руку неабияк. Мені випало пиляти дошки, і я старався з усіх сил, аж сорочка намокла. Ніколи, мабуть, я ще не працював з таким задоволенням і все підраховував: скільки виходить домовин? Нарахував чотирнадцять. Малувато… Однак із підслуханих розмов зрозумів, що домовини призначалися тільки для загиблих офіцерів, солдатів же будуть ховати скопом.
Я згадав снайпера, котрого з годину тому бачив на дахові сусіднього будинку. Напевне, його влучна куля упокоїла не одного з тих, кому готувалися домовини. Просто-таки жаль огорнув мене, коли сказали: “Досить!” Я згоден би робити домовини для гітлерівців хоч тиждень.
Вернули ми додому з Іваном Тихоновичем потемки в досить гарному настрої. Дядько висловив думку, що непогано було б провідати бійця:
— Напевне, пити хоче… Я наче по господарству пройдусь, корові конюшини принесу. Як ти вважаєш?
— Підіть. Тільки довгих балачок із ним не заводьте. А вночі його перевдягти треба. Ще однієї бабусі у вас нема на прикметі?
— Молодиця є.. Бойова!
— Ось в клуню до неї і відвести б його. А там хай діє за власною ініціативою.
На станицю спустилася тепла ніч. Мотоцикли на вулицях торохтіли все рідше й рідше, майже не проходили і машини. Ми з Іваном Тихоновичем влаштувалися на його скрипучому дерев’яному ліжкові “валетом”. Не спалося. Я лежав і згадував прочитані книги з історії і статті про війну. Скільки нашому народові доводилося терпіти від нашестя чужинських військ! Були такі важкі часи, що, здавалося, навіть питання не стояло: бути чи не бути. Однак найважчим випробуванням стала громадянська війна. Мене завжди дивував цей період нашої історії. Хто тільки ”е намагався знищити молоду Радянську республіку? Усіх навіть перерахувати важко. І що ж, голодний, стомлений, погано озброєний народ вщент розгромив своїх ворогів, які мали першокласну зброю.
Тепер на гітлерівську армію працює промисловість усієї Європи. Там, на Заході, фашисти не знали поразок: європейські країни були переможені одна за одною. Народився міф про непереможність солдатів фюрера. Тільки наша армія зуміла кілька разів дати Гітлерові по зубах. І все ж коричневі полчища знову наступають. Де, на якому рубежі наші війська зможуть затримати їх і завдати смертельного удару? Чому зволікають союзники?.. Я уявив собі карту, відстань від Львова до Кавказу, яку гітлерівці зуміли пройти за рік, і серце моє защеміло. Невже ми не здолаємо їх? Врешті я тривожився не за свою долю. Я думав про матір, про сестер, про друзів, про весь наш народ, якого лютий ворог вже прирік на загибель. Нижча, неповноцінна раса…