Дядько закашлявся, сів на ліжку, зашелестів папером.
— Не куріть! Вночі ніякого вогню в хаті, — сказав я роздратовано. І додав, щоб пом’якшити різкість. — Для вас же краще — менше кашляти будете.
Він не шелестів більше папером, але й не ліг, сидів, спустивши ноги на долівку, і кашляв. А коли трохи відпустило, торкнув мене рукою.
— Ти ось що… Поясни мені, синку, коли ж вони відкриють другий фронт? Скільки цьому Черчіллеві язиком молоти?
Іван Тихонович думав про те, що й я.
— Так виходить, Іване Тихоновичу. Поки що надії на другий фронт мало. Другий фронт для німців — наші партизани та ось такі, як оце ми з вами. Так що розраховувати можна лише на свої сили.
— Скоріше б почати… Ти коли на “гостей” своїх чекаєш?
— В будь-який час. Можливо, за тиждень, а може, й зараз постукає.
Я говорив навмання, та слова мої виявились пророчими. “Гість” з’явився тієї ж ночі. І який! Я очам своїм не повірив. Ми з Іваном Тихоновичем ще не поснули, як на подвір’ї почулися впевнені кроки і в шибку хтось вимогливо постукав. Так ходити і стукати цієї ночі міг тільки німець. Щоб не викликати підозри, треба було негайно відчиняти. І не Іванові Тихоновичу, а мені, молодому. Тут набирали ваги суто психологічні нюанси, які й пояснити важко. Я вискочив у сінці, відчинив двері і побачив високого гітлерівця. Хто він, солдат чи офіцер, я не міг визначити — в пітьмі погонів не видно.
— Тут є наші солдати? — запитав він суворо.
— Не розумію…
— Зольдат, наш зольдат? — перепитав він ламаною російською.
— У нас нема солдатів.
— Хто єсть в хаті?
— Мій дядько і я.
— Багато живеш цій хаті?
— Ні, я з тюрми.
— Я шукаль один єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез…
Наче електричний струм пронизав моє тіло. Єфрейтор з протезом — це ж мій пароль для зв’язку.
— Єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез… — нетерпляче повторив він.
Пароль! Жодного сумніву, що ця людина прийшла до мене. Я сказав по-німецьки:
— Ви, очевидно, щось сплутали. Єфрейтор родом із Гамбурга…
Він схопив мене за руку, увіпхнув до сіней і, причиняючи за собою двері, зашепотів на вухо:
— Здрастуй, Михайле. Я — Макс. Чужих у хаті нема?
— Нема.
— Як влаштувався?
— Надійно.
— Термінова справа. Де твоя рація?
— Нема.
— Що-о? — не повірив він. — Нема рації? Доннер веттер!
Не заспокоїли його і пояснення про те, що рацію мають підкинути пізніше.
— Ти мене приголомшив. Що ж тепер діяти?.. — І раптом запитав з надією: — А на мотоциклі вмієш їздити?
— Так.
— Я маю на увазі добре їздити?
— Непогано.
— Чекай на мене. Який у тебе розмір? — Я не второпав, про що йдеться, і він, розізлившись, кинув роздратовано: — Одежа, взуття?..
— П’ятдесятий, черевики — сорок перший…
— Чекай. Я скоро.
І щез.
Увійшов я до хати, заспокоїв Івана Тихоновича, дістав фінку і знову до сіней,
Макс з’явився хвилин за двадцять, захеканий від швидкої ходи. Витрусив щось із ранця просто мені під ноги.
— Переодягайся. Швидко.
Поки я одягав німецький військовий мундир, Макс пояснив, нащо здався цей маскарад. Він — штабний писар. Щойно довідався про те, що гітлерівське командування планує назавтра наступальну операцію, розраховуючи на міст через ріку Рівнинну. Є сподівання, що захоплять його непошкодженим і танки головного загону прорвуться, не затримуючись і на хвилину. Прорив цей має бути цілковитою несподіванкою для радянських військ. Моє завдання — пробитися на мотоциклі до наших і попередити про небезпеку. Міст неодмінно мусить бути висаджений у повітря.
Станиця Рівнинна за вісімнадцять кілометрів від Біловодської. Проїхати цю відстань, коли на шляху — гітлерівські патрулі, групи охорони… Та мене не це лякало. Бентежило інше: невже наші командири не знають, що міст треба знищити при відступі, і ждуть, поки я прибуду і подам їм цю ідею? Там вже, мабуть, давно приготовлено вибухівку і сапери-підривники чекають лише наказу. Я виклав Максові свої сумніви щодо доцільності поїздки, але він наполягав:
— Треба попередити, що міст задовго до підходу танків можуть захопити німці, перевдягнені в радянську форму. Так вже бувало. І не раз…
— Звідки ж вони там візьмуться? — запитав я і тут же зрозумів безглуздість запитання: адже знав про існування дивізії “Бранденбург-800”.
— Не знаю. Можливо, загін скинуть на парашутах, а можливо, вже й скинули. Май на увазі, вони вміють говорити по-російськи. Розумієш, що станеться, коли їм вдасться захопити міст? За три дні вони будуть у Грозному… Уявляєш?..