Почувши про косооку офіціантку, Ганс скривився п, блудливо забігавши очима, швидко змінив тему розмови.
— Ну, що це я… Така гостя. Треба задля зустрічі… Ти, звичайно, не відмовишся?
Він заметушився, дістав склянки, закуску.
— Мені небагато, — попереджуюче підняла руку дівчина. — Отак. Досить, досить! — Вона закрила долонею склянку. — Так, це для мене несподівана й радісна зустріч. Я в такому тяжкому становищі. Мені потрібна допомога або хоча б дружня порада. Голова кругом іде від думки: що ж далі?
Дівчина ледве стримувала сльози.
— Валю, що ти? — Ганс підсів ближче, поклав руку їй на плече. — Я допоможу, як же! Я маю можливість. Все буде зроблено. Повір! Ну, вип’ємо.
— Зачекайте, — майже плачучи, сказала Валя. — Я вип’ю, вип’ю. Але спершу хочу про справу. Вислухайте мене. Я можу говорити з вами відверто?
— Ну що ти, звичайно! — Ганс неохоче поставив свою склянку на стіл і, ніби бажаючи заспокоїти дочку друга, обійняв її, легенько притиснув до себе.
— Казимире Карловичу, я боюся Німеччини, боюсь свого майбутнього. Коли б ви знали, що я витерпіла в дорозі! Жах! Офіцери, солдатня — нахабні, зухвалі, всі чіпляються… Ні, не про це, не це головне. Казимире Карловичу, ви впевнені, що німці перемажуть? Скажіть? Тільки правду.
Дівчина відхилилась і з наївною вірою простодушної дівчини подивилась у вічі Гансові.
— Це може сказати тільки бог, — усміхнувся Ганс. — Я все-таки надіюся, впевнений навіть…
— Ви кажете неправду або заспокоюєте себе, — розчаровано вимовила Валя. — Ви такий самий ідеаліст, як і мій тато. Такий самий! Тато всього себе віддавав Німеччині, був найвідданішим слугою, і ось результат — він загинув, а його дочка… — І цього разу Валя зуміла отримати сльози, лише висякалася в мереживну хустинку й промовила з почуттям: — Я ненавиджу комуністів, я готова мститися за батька.
— Можу надати тобі таку можливість, — з тією ж блудливою усмішкою сказав Гана
— Пошлете до партизанів? — вороже глянула на нього Валя. — Дякую. Я не хочу бути марною жертвою. Давайте вип’ємо.
— О! — радісно вигукнув Ганс. — Це по-моєму. На брудершафт?
— Боже мій! — швидше схвально, ніж осудливо сказала дівчина. — Ви анітрохи не змінилися, Казимире! Такий самий невиправний ловелас, зальотник.
— А хіба це так уже й погано для мужчини в моєму віці? — лукаво спитав Ганс.
— Так, ви непогано збереглися, — критично оглянула його Валя й усміхнулася кутиком рота. — Вам більше п’ятдесяти не даси…
— Що-о-о? — Стілець під Гансом затріщав. Він ладен був образитися, та, вловивши лукаві вогники в очах дівчини, зрозумів жарт і заіржав. — Ти свиня, Валюхо, ти просто чарівне поросятко. А для покарання я тебе з’їм. Частково. Одну шинку… Хоча б оцю.
Валя вчасно відхилилася, злегка вдарила його по руці.
— Фе! — сказала вона. — Такі порівняння… Недарма, коли ви були начальником поліції, вас називали людоїдом.
Жарт сподобався Галсові, він засміявся, цокнувся з дівчиною й, склавши товсті губи дудочкою, вилив горілку в рот. Випила й Валя. Проте горілка не поліпшила настрою дівчини. Валя знову стала серйозною, сумною.
— Казимире Карловичу, треба рахуватися з реальністю: війну програно, наші надії не виправдались, нам треба думати про нових господарів.
Ганс здригнувся — ця дівчина відгадала його потаємні думки. Але відверто говорити з нею він не буде. Інша справа… Несподівано, без зв’язку з попереднім, Валя спитала, уриваючи думки Ганса:
— Ви не могли б забезпечити мене справжніми радянськими документами? Звичайно, на інше ім’я. І придумати якусь хвилюючу біографію?
— Нащо тобі?
— Хочу повернутись…
Підозріливість була чи не головною рисою характеру Ганса. Він насторожився.
— Це не так просто. Що тебе тягне туди?
— Сказати правду? — після деякого вагання запитала Валя.
— Звичайно.
Дівчина дістала з кишені стареньку металеву пудреницю з розбитим дзеркальцем і вийняла з неї замшевий мішечок.
— Тато не був стопроцентним ідеалістом. І він любив мене. Правда, між нами не було згоди у всьому. Через маму. Він був такий самий бабій, як і ви, й на цьому грунті між нами виникали конфлікти. Та він любив мене. І от коли почався відступ… Правда, ми сподівалися тоді, що це тимчасове явище й німці знову будуть наступати. Ось тоді тато в моїй присутності закопав за містом у березовому гайку шматок труби, з яку було вкладено кілограмів зо три золота — монети, персні й кілька великих діамантів. Не питайте, не знаю, де і як він дістав усе це. Певне, брав хабарі, а може й… Вас це не повинно дивувати. Але труба лишилася там, у гайку… Спершу я сподівалась, що повернуся, коли німці знову почнуть наступ, потім шкодувала, кусала пальці, а тепер розумію, що однаково не змогла б утримати цього багатства — в мене відібрали б його під час обшуків у дорозі або просто б украли. Я захопила тільки оці два камінчики. Точно не знаю, здається, в кожному з них по чотири — п’ять каратів. Це все, що я маю.