— Перестаньте! — сердито сказала дівчина. — Ви мене образили. Це — калганівка. Раджу завжди вживати. Давайте вип’ємо й поїдемо.
Вона випила першою. Все до краплини! І слідом за нею спорожнив свою склянку Ганс.
На нижньому поверсі біля вартового стояв оберштурмфюрер Белінберг. Звичайно, спеціально вийшов, щоб постежити за недругом.
— Я на операцію, — сухо кинув у його бік Ганс і, притримуючи Валю за руку, вийшов на ганок.
За дві хвилини бричка виїхала на вулицю. На передку сиділо два поліцаї, позаду Ганс і дівчина. Вартовий зачинив ворота.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як знову почувся цокіт копит на бруківці. Вартовий визирнув — біля воріт стояла бричка. На задньому сидінні видно було постать дівчини. Ганс сидів поруч, поклавши голову їй на коліна. До хвіртки сміливо підійшло троє. Переднього вартовий одразу ж упізнав — Гансів охоронець, поліцай Філінчук.
— Тільки недовго, панове, — роздратовано сказав один і, звертаючись до вартового, додав чистісінькою німецькою мовою: — Ця свиня знову напилася. Забув листа. Щось немислиме… Я з ним скоро голову втрачу.
Філінчук і той, що говорив по-німецьки, швидко пройшли до будинку. Третій тільки зайшов у подвір’я й зупинився біля хвіртки.
— Що, Ганс набрався з панянкою? — насмішкувато спитав вартовий по-німецьки.
— Нічого, проспиться, — з сильним акцентом відповів по-німецьки той, що лишився чекати своїх товаришів. — О, Ганс! Голова… Партизанам котел буде, капут.
Вартовий ввімкнув ліхтарик і освітив незнайоме вусате обличчя. В цю хвилину з будинку вийшло двоє. Вони вже наближалися до хвіртки, як з боку ганку пролунав голос оберштурмфюрера Белінберга:
— Вартовий, затримати!
Белінберг підбіг до хвіртки.
— Що тут відбувається?
— Оберштурмфюрер Белінберг? — з досадою спитав той, що добре розмовляв по-німецьки. — Ми з Гансом. Дуже поспішаємо…
— А де Ганс?
— Хай його чорт візьме, вашого Ганса. Він напився й зараз хропе в бричці, не добудишся.
— Хто ви такий?
— Лейтенант Брюнер. Пане оберштурмфюрер, дорога кожна хвилина. Ми й так запізнюємось.
— Документи?
— Чорт візьми! — шаленіючи, зашепотів той, що назвав себе лейтенантом Брюнером. — За півтори години я повинен зустрітися з Бороданем як представник Армії Людової. Невже ви гадаєте, що я збираюся з’явитися до нього з німецькими документами в кишені?
— Я вас повинен затримати…
— Так? Будь ласка. Але насамперед прошу видати мені письмове підтвердження, що ви повністю берете на себе відповідальність за зрив операції.
— Відповідаю не я, а Ганс.
— Ага, Ганс… Я не винен, що ви підсунули мені цю п’яну свиню. Через півгодини він прокинеться, але буде пізно.
— Що ви взяли в сейфі?
— Не в сейфі, а на столі. Документи, які підготував Ганс для операції. Він забув їх. Вирішуйте, пане оберштурмфюрер…
Ситуація була незвичайною. “Ну що ж, — подумав Белінберг, — якщо Ганс скрутить собі в’язи, буде навіть краще. Вся відповідальність на ньому, він має особливі повноваження”.
— Пропусти! — крізь зуби сказав Белінберг вартовому.
Він вийшов за ворота й провів поглядом бричку, що зникла в темряві.
Кіньми правив Філінчук, Ернест Брюнер сидів поруч на передку. Петрович стояв навколішках і підтримував голову сонної Валі. При поштовхах із горла Ганса виривалося сердите клекотіння. Їх зупиняли патрулі, але одного слова “Ганс” було досить, воно діяло на поліцаїв як пароль.
За Княжполем бричка, минувши останній пост, звернула до лісу. Там на неї вже чекали партизани. Валю обережно перенесли на підводу, що стояла біля кущів, поклали на сіно. За хвилину невеликий загін мовчки рушив у дорогу.
РОЗПЛАТА
Валя розкрила очі й побачила гілку яблуні, обвішану плодами, схилене над нею обличчя Петровича, й знову склепила повіки. Тихо спитала:
— Іванко?
— Я, я, Валюню, — Петрович поцілував її в щоку. — Все гаразд, ти серед своїх.
— Ганс?..
— Привезли. Ще не прокинувся, але вже лається.
Губи дівчини затремтіли, із заплющених очей потекли сльози.
— Поцілуй мене ще раз. І ще… Дай руку. Отак. Ніхто не загинув?
— Все обійшлося. Ти виграла й цей бій.
Валя розплющила очі.
— Мені довелося випити… майже півсклянки. Інакше нічого б не вийшло…
Петрович допоміг їй сісти Вона огледілась навколо, спрагло припала до шийки глиняного глечика, що стояв поряд.
— Смачне… — сказала Валя, стираючи краплі молока з підборіддя. — Тепер я розумію Хлєбникова. В нього є рядки: “Мне ничего не надо: кружку молока да эти облака”.