— Пам’ятаєш, капітане, мою суперечку з начштабу про те, кого і як треба приймати в загін?
Сіровол кивнув головою.
— Становище справді складне: фашисти, бандерівці, аківці намагаються грати на національних почуттях. І все-таки наш загін, ця “дружба народів”, як каже Висоцький, міцний, як горішок. У цьому чимала й твоя заслуга. Ти нікого не тягав на допити, нікого не образив недовір’ям, працював спокійно. Інший би наламав дров у такій ситуації. Почався б у загоні розбрат: старі стали б косувати на новоприбулих, українці на поляків, росіяни на українців і на поляків, кожен би бачив в іншому тільки шпигуна. І зотлів би наш загін у зневір’ї і потаємній ненависті. А так міцніє від дня на день.
— Я це розумів. Одна справа пильність, інша — шпигуноманія.
— Золоті слова!
— Але роботи, товаришу комісар, з поповненням додалося, — зітхнув Сіровол. — Може, не одну “голку” доведеться ще витягти з сіна…
— Витягнеш. Набив руку.
Ковалишина привели на ту галявину, де був підло забитий Москальов. Там уже шикувалася друга рота. Голоси обурення прокотилися рядами, коли бійці побачили зрадника, якого воїни довгий час вважали товаришем по зброї.
Сіровол наказав поставити Ковалишина обличчям до строю на тому самому місці, де недавно лежав мертвий Москальов.
Приїхали бричкою Бородань, Петрович і ще якийсь молодик у кубанці.
— Почнемо, комісаре, — сказав Бородань. — Говори ти.
— Товариші! — підняв руку Колесник. — Ми маємо зараз учинити суд над негідником, який за завданням гестапо пробрався в наш загін. Ось він перед вами. Це — колишній командир взводу Ковалишин. Справжнє його прізвище Давидяк, Петро Давидяк, а гітлерівці дали кличку Голка. Ковалишин же — прізвище закатованого ним комсомольця.
— Неправда! — заревів колишній взводний. — Я Ковалишин, комсомолець, мій батько був комуністом-підпільником. Це все вигадка, помилка, товариші! Я ні в чому не винен! Москальов був шпигуном, а на мене хочуть звалити.
— Покажіть йому документи, свідків, — похмуро сказав Бородань начальникові розвідки.
Сіровол вийняв з Гансового портфелика фотографію й кілька списаних аркушиків, показав усе те Давидякові.
— Дивись! Усе це зберігалось у сейфі Ганса, з котрим ти цієї ночі зустрічався. Твоя фотографія? Твої розписки?
— Який Ганс, які розписки? — не здавався Давидяк. — Товариші, мене хочуть загубити безневинно! Це не моя фотографія, не мої підписи.
— Суд установить.
— Що важать оці папірці? — удавав обуреного Давидяк, відводячи погляд від фотографії. — Товариші, ви мене знаєте, я поруч з вами… Так будьте ж свідками… Ви, а не папірці повинні вирішити мою долю!
Сіровол зробив знак рукою — із-за строю нараз вийшли Філінчук і Валя. Вони мовчки підійшли до Давидяка.
— Впізнаєш? — запитав капітан.
Той, усе ще граючи роль невинної людини, глянув на Філінчука, перевів погляд на молодика в кубанці і презирливо скривив губи. Нараз очі його застигли, він увесь напружився: Валя скинула кубанку.
— А-а-а!.. — вихопилось у Давидяка. Він мимоволі позадкував від дівчини, яку бачив вночі в кабінеті Ганса, бачив так само близько, як і зараз. Він упав навколішки, заволав у розпачі: — Товариші, простіть!
— Встати! Товаришів тобі тут немає.
Давидяк підвівся, машинально стріпнув рукою смітинки, що причепилися до штанів. Рот його був напіввідкритий, очі божевільно блукали.
— Так, це правда, що товаришів тут у мене нема. Тому нічого не проситиму. Я вас ненавиджу, ненавиджу!.. Більшовицька наволоч!
— Нікчемний зрадник! — з ненавистю вигукнув хтось із шеренги.
— Я не зрадник, — Давидяк задихався. — Зраджують товаришів, а ви мої вороги… Ненавиджу!
Знявся гул обурених голосів, та Бородань своїм басом покрив усі вигуки:
— Тихо! Хай говорить, що хоче. Наостанок… Обирайте суд із трьох партизанів, бажано рядових бійців.
— Чернецького!
— Горицвіта!
— Ернста Брюнера!
— Суду приступити до роботи!..
Оберштурмфюрер Белінберг не спав з того моменту, відколи п’яний як ніч Ганс поїхав із незнайомими людьми на якусь таємничу операцію. Тричі за цей час дзвонив Борцель, все питав Ганса, і Белінберг не без притаєного задоволення відповідав одне і те ж саме: “Ще не з’являвся…” Про те, що охоронець Ганса і якийсь загадковий лейтенант Брюнер побували в службовому кабінеті уповноваженого Борцеля, Белінберг завбачливо мовчав.
Уже минуло одинадцять днів після нападу на Дубовляни, партизани, якщо не рахувати нападу на обоз із зерном та кількох незначних диверсій на залізниці, поводили себе на подив тихо. Проте Белінберг не дуже-то довіряв цій тиші, бо з досвіду знав, що лісовики не залишать його в спокої. І все ж по другій годині ночі, обдзвонивши всю дільницю й вислухавши заспокійливі рапорти начальників караулів, оберштурмфюрер вирішив лягти. Він так і не зрозумів, що його розбудило: дзвінок телефону в узголов’ї чи глухий гуркіт далеких вибухів.