І малий, не знаходячи відповіді, забувши про все на світі, навіть про свою нову, таку чудову знайому — дівчинку Яринку, брів собі додому навпростець густими травами.
Васько так горював, що й не помітив, як вийшов до Перехрешнього. Так звали місце, де зустрічалися дві стежини: одна, яка вела від села до річки, і друга — та, що котилася з лісу на верховину й перетворювалась на вузький кам’янистий плай.
Там, де схрещувалися стежки, на камені, сидів літній чоловік. Він був одягнений у звичайне гуцульське вбрання: у білі полотняні штани, в довгу вишиванку, підперезану широким шкіряним поясом — чересом, — і вишитий кептар. Через плече в старого висіли розцяцьковані мідними бляшанками бесаги — шкіряна торба, а на голові красувався бриль-кресаня з припасованим до нього вогняно-червоним півнячим пір’ям. Чоловік вдивлявся в зоряне небо й курив люльку з довгим чубуком.
Це був мольфар Стефан. Добре, що Васько впізнав його, бо, чого доборого, міг і злякатися, адже ніч надворі.
Старий анітрохи не здивувався, побачивши хлопчика. Начебто другокласники, що прогулюються посеред ночі за селом, — звичне й цілком поширене явище. А й справді, чи не хвилюються за дітей удома: як-не-як, уже майже північ? Хвилювалися б, але не цієї ночі. Бо ж сьогодні свято і все село — від малого до старого — на річці. На Івана Купала вкладаються спати дуже пізно.
— Не страшно самому додому йти? — заговорив до Васька мольфар.
— Чого там, — махнув рукою малий. — Мені вже нічого не страшно… Найстрашніше вже сталося.
— А що ж таке?
— Ет, — зітхнув Васько, — піддурили мене, зрадили, можна сказати. А Ви чого тут сидите самі?
— А ти мостися коло мене, — припросив Стефан, посуваючись, — удвох сидітимемо. Поговоримо з тобою, покуримо.
— Я не курю, — серйозно відповів хлопчик, але сів на круглий гладкий камінь.
— Це правильно, — усміхнувся у вуса мольфар і пихнув у небо хмаркою диму. — Рано тобі.
— А я взагалі ніколи не куритиму, — далі вів Васько. — Я танцями займаюся, степом. Це цікавіше, ніж курити. Я вже навіть танок чугайстра наловчився.
— І це правильно, — знову загадково усміхнувся у прокурені вуса старий, — навіть дуже правильно.
— А Ви свою Олесю не знайшли? — спитав малий.
— Ще ні. — Очі дідуся пойнялися смутком і тривогою. — Але обов’язково знайду, бо маю Віру. А що ти там казав, хто піддурив тебе?
— Таж Лілька моя з Іванком. Ви ж нам ото про папороть загадку загадали, то вони й пішли шукати квітку, а мене… мене покинули коло річки. А я…
— Таки пішли! — чи то спитав, чи то нагадав сам собі Стефан.
— Ага. Я тепер ось… сиджу на камені… ось… Як Ви гадаєте, чи знайдуть вони ту квітку?
— Ой, скрутно буде! Вона до людей потрапляє випадково, та й то потім нечисть її видурює. Ось розкажу тобі одну бувальщину.
Якось один хлоп своїх овець шукав у лісі. А цвіт папороті йому в капець ненароком упав. Хлоп тут-таки дізнався, де є вівці, зайняв їх та й жене додому, про чарівну чічку не відаючи. Аж тут пан трійцею коней їде. «Поміняй мені, — каже, — свої капці на коні». Той узяв та й віддав капці. Пішов пан. А хлоп зирк — замість віжок йому в руках мотузка проста, до трьох патиків прив’язана. Ні коней, ні брички, ні пана того й близько немає.
Отак чорти виманюють у людей те, що своїм вважають. А той, хто наважиться сам чудо-квітку шукати, взагалі таких страхів натерпиться від чортівні лісової, що не всяк і живим до ранку добуде.
— Ой! — аж скрикнув Васько. — Це ж як там зараз Лілька з Іванком!? Якби ж мені якось до них, то втрьох воно легше було б!..
— Не все швидке, що скоре, — задумливо відповів на те мольфар і, потягуючи люльку, задивився в небо.
17
Ми продиралися крізь найгустіші хащі. Ноги плуталися в ожинниках і чіплялися за трухляві пнища — Іванко навіть кілька разів поточився і мало не впав. Ми не шукали стежок — ми навмисне простували крізь гущавину й чорториї, спиналися на стрімкі підгірки й скочувалися в глибокі рівчаки, — словом, занурювались у найдрімучіші нетрі. Бо ж де цвісти чарівній квітці, як не подалі від сторонніх очей — у місцях, де не ступали і куди не наважилися б ступити люди.
Ми вже давно й гадки не мали, в який бік іти, якби надумали облишити звій замір і повернутися додому. А додому ой як хотілося! У нас тепер був лиш один вихід: таки знайти квітку і чугайстра, бо вибратися з лісу самим годі було й сподіватися.
Ліс ставав усе далі чорнішим. У мене над головою раптом щось залопотіло, зашуміло, а потім наче вдарило долонями в перину.
— Ой! Що це? Я боюся! — Я вхопила Іванка за руку й відчула, що він тремтить, наче наш пес Зозуля в буді у громовицю. Чи то так тремтіла моя рука? Не знаю, але в цю мить я зрозуміла, як це буває, коли серце ховається в п’яти. Мабуть, моє серце було тоді не в п’ятах, а ще нижче. Ніби зовсім вискочило з тіла й калатало піді мною, глибоко в землі, зарившись, як перелякана мишка, що ледь устигла гулькнути в нірку від хижо закручених пазурів кібця.
Ми прикипіли ногами до моху.
— Це… це та… сова, — пролепетав Іванко. — Не бійся.
— Давай про щось говорити, — запропонувала я, — бо моторошно йти мовчки.
Ніби на потвердження неподалік щось запищало й кинулося в хащі, ламаючи кущі та хмиз.
— Да-давай, — Іванко не приховував страху. — А про що?
Ми знову потихеньку пішли.
— Можемо про квітку. От що б ти загадав, якби ми її знайшли?
— Як це «якби»? — чи то обурився, чи то злякався Іванко. — Ми… її знайдемо обов’язково.
— Ну, так. Що ти загадаєш, коли ми знайдемо її? — Я й сама злякалася, подумавши, що раптом не здобудемо чарівний цвіт.
— Ну… я загадаю собі мотоцикл. «Кавасакі». Спортивний. Знаєш, як ми тоді з тобою звідси чкурнемо!
— УГУ! — погодився хтось з Іванком з-під чорного лісового шатра. — УГУ!
Я знову міцно стисла Іванкову руку.
— Це знову сова?
— Угу, — не своїм голосом відповів Іванко. — Тобто, ага. Тобто, так… Мабуть… А ще я хотів би собі трембіту, як у вуйка Миколи. Уявляєш: їду я на своєму «Кавасакі» селом і в трембіту дудю… — Замріявшись, хлопчина навіть забув про страхи, і його голос зазвучав спокійно й рівно. — А ти що загадаєш собі?
— Я? Ну, я теж, щоб з лісу вийти — це по-перше. Чи ні, по-перше, пудру таку, як у тітки Олі, з дзеркальцем, а по-друге…
Я не встигла сказати, що по-друге: зовсім поруч хтось тріснув галузкою, зареготав і знову, ніби замість взуття мав копита, загуготів геть у гущавину.
— Ту-тут хтось ходить, — вичавила з себе я.
— Во-воно зовсім не ходить, а ганяє, мов п’яний бегемот, — виправив мене друг.
— Ти так кажеш, ніби це геть усе змінює. Наче тепер можна заспокоїтись і йти собі, знічев’я наспівуючи коломийки, — обурилась я.
— Та ні, але воно ж не чіпає нас.
— Поки що. Ти знаєш якусь молитву?
— «Отче наш» знаю — відповів Іванко. — Отче наш, іже єси… іже єси… Забув. Це з переляку, — чесно признався він. — Але я знаю, що треба просто йти і не звертати уваги ні на що. Головне — не говорити ні з ким і ні з чим та не озиратися.
— Давай спробуємо, — промовила я і ще міцніше стисла Іванкову руку.
І знову ми почули дивні звуки. Цього разу вони долинули ззаду, простісінько з-за наших спин, і нагадували гру на очеретяній сопілці. Нібито хтось ступав слід у слід за нами і грав плакучу, тужливу мелодію. Сопілка не просто народжувала музику, а ніби промовляла: