— Рви її! Негайно рви її!
Я затулила очі, щоб не осліпнути від світла квітки і, нахилившись, переламала тонке стебло.
— А-а-а-а!!! — заволала нечисть, ніби її шкварили розпеченим залізом, і на декілька кроків відступилась від мене та Іванка.
Тим часом гусак разом з Олесею приземлився поруч. І враз його пір’я облетіло, наче осіннє листя, а сам птах обріс густою рудуватою вовною. За хвилю перед нами стояв чугайстр.
— Ех, не вгадала! Таки зіллячко… — просичала стара-престара бісиця, що стояла позад Несміяни.
Олеся, зіскочивши з гусака, кидалася то від нас до нявок з чортами, то навпаки.
Я підняла палаючу квітку високо над головою і прокричала своє бажання:
— Хочу, щоб чугайстр згадав своє ім’я!
— У-у-у— наче пожежні сирени, завили потвори, а лісовий чоловік раптом вигукнув:
— Петро! Я згадав! Мене звати Петро!
— Грай, Іванку! — гукнула я.
Мій рудяво-сонячний друг вихопив з-за пазухи Стефанову сопілку й заграв. Під важкі смерекові верховіття полетіли тремтливі звуки.
Мольфарова сопілка перестала кричати, і в погоже купальське небо полетіли тремтливі звуки.
Васько зачудовано слухав Стефанову гру. Він навіть забув про образу на сестру та Іванка. Йому хотілося, щоби старий грав і грав отак до самісінького ранку. Мольфар старався, ніби від його гри залежало щось украй важливе. В натомлених старечих руках маленька вербова паличка з декількома отворами вихлюпувала цілий світ — чарівну мелодію смутку.
Чугайстр хвильку вслухався в сумну Іванкову мелодію, а тоді, притупуючи волохатими ногами, почовгикав довкруж мене. З кожною нотою його рухи ставали впевненіші. Ось він узявся в боки, пішов навприсядки, по черзі викидаючи наперед себе то одну, то другу ногу, ось він заходився кумедно вихиляти своїм немалим черевом то в один, то в другий бік.
І… о диво! Просто на очах почала вкорочуватися чугайстрова густа вовна. І хоч вона ще вкривала лісовика, але ставала схожою… на звичайне людське волосся. Тоді став зникати чугайстрів живіт: здуватися, немов погано зав’язана повітряна кулька. А сам Петро трохи зменшився в розмірах… А потім… чугайстрові ноги стали заплутуватись одна за одну, а руки батогами повисли вздовж тіла, не знаючи, що їм робити. Танок ставав дедалі незграбнішим, а сам лісовик… обростав густою вовною. Квітка папороті догорала, а Петро знову ставав лісовим духом.
Спочатку я не збагнула, що ж це коїться. Подивилася на Іванка — той усе грав, але в його очах був страх. І розпач. Я глянула на Олесю. Дівчина… Хоча ні, тепер важко було її назвати дівчиною: вона дивилася хижо, волосся її стало таким же зеленим, як і в нявок, а на руках, якими вона затулялася від сяйва цвіту, бриніли гострі, мов леза, пазурі.
Стефан зненацька урвав свою гру. Він якось стривожено глянув на нічне небо, перевів погляд на Васька і, зітхаючи та щось стиха примовляючи, закурив люльку. В повітрі важко запахло тютюном. Васько мало не закашлявся, а старий глибоко затягнувся і з-під сивих вусів спрямував струмінь сизого диму на вогні далеких зірок, самісінько над головою малого. Тоді, мружачись, затягнувся вдруге й випустив кружальце диму під хлопчакові ноги, в густу, мов кисіль, купальську росу. Перед тим як затягнутися втретє, мольфар промовив:
— Щось, малий, ми з тобою засиділись і закурилися тут. Мабуть, тобі вже час.
— Що саме час, — спати? — запитав Васько, але відповіді почути не встиг.
Стефан набрав повні груди диму зі своєї улюбленої грушевої люльки й видихнув просто в лице малому.
Васькові сперло подих, ядуче закрутило в носі, він чхнув — і…
20
Ми збилися в тісну купку: чугайстр, Іванко та я. Папороть дотлівала в моїй затерплій руці. Довкруж нас стискалося коло бісівських почвар.
Олеся хижо вишкірилася, розчепірила покручені граблисті пальці й посунула на нас. Відступати було нікуди.
Навіть чугайстр у цю мить здавався спійманим у пастку звіром. Він пригорнув нас з Іванком до свого волохатого тіла, певно, хотів захистити.
— А-апчхи-и-и! — вирвалося в нього. — А-апчхи-и-и! А-апчхи-и-и!
— А-апчхи!!! — пролунало у відповідь в нічному лісі зовсім поруч, у мене під носом.
А за отим «апчхи!» бозна-звідки поміж мною та нявкою виник… Що це?! Як це?! Васько?! Звідки тут, посеред найнепролазні- ших нетрів, узявся мій братик? Але він, мій непосида Васько, стояв зараз переді мною і смачно чхав. Малий подивовано роззирнувся, запримітив Олесю і тицьнув у розчепірені напівнявчині пальці якусь пляшечку.
— Ось, тримай, — сказав він. — Твій дід Стефан просив передати. Пий.
Олеся ошаліло поглянула на малого і, наче загіпнотизована його сміливістю, випила зілля. Вона тут-таки почала мінятися: її очі знову стали лагідно задумливі, волосся потемніло і прибрало кольору воронячого крила, а руки вже мали звичайні нігті.
Петро дуже зрадів Васькові.
— Ади, малий воробець тутки! Ти яким робом утрапив сюди? Ану, гайда зі мнов до танцю, шляк би мене трафив! Грай, Іванку!
Іванко заграв. Цього разу танцювали двоє: чугайстр і Васько. Петро знову почав перетворюватися на людину, а тоді знову його рухи стали незграбними. Але тепер він дивився на Васька і повторював усе за ним. Який же мій братик молодець, що вивчив чугайстрів танок!
За якихось кілька хвилин на місці чугайстра стояв молодий чоловік — у подертому одязі, з бородою, проте не лісовий дух, а справжня людина.
Олеся кинулася на шию своєму коханому. Він на мить пригорнув дівчину до себе, промовляючи:
— А тепер усі разом, не озираючися, ходімо з лісу. Лілько, рушай із квіткою попереду.
У селі тричі проспівали когути — і всі чорти, нявки та упирі з несамовитим вереском розтали в смолянистому смерековому повітрі.
Далі ми йшли самі: я з квіткою в руці, за мною мій найсміливіший у світі братик Васько, за ним мій найкращий друг Іванко, а вже позаду — найщасливіші на землі закохані — Петро та Олеся.
На узліссі нас зустрів дід Стефан.
— Дідусю! — кинулася до нього Олеся.
Старий обняв онуку й усміхнувся. А мені на хвильку здалося, що десь у краєчках його стомлених очей заблищали сльози. Підійшов Петро, і чоловіки потисли один одному руки.
— Пробач, — стиха промовив старий.
Тоді мольфар обняв і нас з Іванком, а Васька лагідно погладив по голівці.
— Молодці. Ви просто молодці. Ходімо додому. Ваші родичі вже, мабуть, ждуть — усі жданики поїли.
— А що з квіткою? — спитала я.
— Залиш її, доню, — усміхнувся мольфар. — Який з неї зиск?
— Але ж вона врятувала Петра й Олесю, — мовила я.
— Та ні, це ви врятували. А ваші добрі, чуйні серця і віра в себе допомогли.
Я востаннє глянула на чарівну квітку папороті й кинула її на землю. Щойно диво-цвіт торкнувся трави, як забарвив казковими тінями світанкові роси і розтав, неначе бузкова хмаринка.
Ми йшли додому стомлені й щасливі.
— Дідусю, — перед самим нашим подвір’ям спитав у мольфара Васько, — а як же це? Ви казали, що отой Ваш чарівничий Закон не дозволяє допомагати нам або чугайстрові, а самі?..
— Ну… — хитро усміхнувся старий.
— А, — просяяв малий, — усе ясно: Ви просто знайшли в паркані ще одну штахетину..
— Еге ж. — Старий скуйовдив Васькового чуба. — Якось так, зовсім випадково.
І ми весело засміялися.
21
— Увага! — голос дикторки звучав дзвінко й урочисто. — Зустрічайте! Наступний учасник — Василько Круть із композицією «Танок чугайстра!»