— Може. Він навіть людину в хробака обернути може. Або зовсім зі світу звести. Чи навпаки — невиліковного вилікувати. А ще вміє миттєво переноситися чи когось переміщати з місця на місце. В нього, кажуть, люлька чарівна. Велику силу Стефан має… І смачнючі медвяні грушки. То як, ідемо?
Правду кажучи, я на хвильку засумнівалася: ніяк не могли укоськатися в мізках ті незвичайні речі, що повідав Іванко.
— Ну й нехай, нехай не йде, боягузка, — зрадів моїй нерішучості Васько. — Яз тобою піду. Я нікого, навіть слона, не боюся!.. Наїмемося грушок…
— Ще чого! — перервала я братика. — Вдома сиди. Не для малечі ця справа. Ми удвох з Іванком підемо. А як будеш язик за зубами тримати, то я й тобі кілька грушок принесу. І не наїмемося, а наїмося.
— Отже, вирішили: хай-но трохи стемніє — вирушаємо! — мовив Іванко і знову поважно закинув назад чуба.
— А я все одно піду, — насуплено буркнув Васько і, ображений, побрів до гойдалки, припасованої на гілках крислатого горіха скраю подвір'я.
Одинока хата мольфара Стефана куталася в сутінки. Вона тулилася до похмурого лісу. Темним марищем нависав він над людським помешканням, ніби казковий велет, що придивляється до дрібного мишеняти: чи згодиться воно на обід, чи пошукати чогось більшого.
Обіч хати причепилася присадкувата клуня-дровітня, поруч сарай зі стрімким оборогом для сіна, а довкола — пишний, хоча й невеличкий садочок.
Груша росла попід самим вікном. Вона знемагала від ваги власних плодів і ніби припрошувала: «Рвіть, діточки, їжте, мені не шкода».
У шибці мляво блимав каганець.
— Зілля варить, — прошепотів Іванко. — Він ніколи не вмикає світло, коли готує зілля.
Ми завиграшки подолали невисоку загорожу і були вже під заповітним деревом, як ззаду почулося:
— Зачекайте! Я теж хочу грушку!
З паркану, зачепившись штаньми за штахетину, звисав Васько.
— Зніміть мене, я теж хочу грушку! — пхинькав малий.
— От іще причепа, — розсердилась я. — Порви ще мені штани — сам зашиватимеш.
Іванко повернувся і спустив Васька додолу.
— Та тихо тут, — наказав він, — якщо не хочеш перетворитися на хробака.
— Я на слона хочу, — пробурчав Васько і слідом за нами подерся на грушу.
Що то були за грушки! Пісня — а не грушки! Симфонія — а не грушки!.. Я штуки три з’їла, доки почала за пазуху рвати.
Хлопці теж не пасли задніх. Васько заліз ледь не на самісінький вершечок, де дулі були найбільші й найсоковитіші.
Ми з Іванком сиділи якраз навпроти вікна. Всередині, за шибкою, маячили тіні й чулися голоси.
— Відпусти мене, — просив дівочий голос. — Я мушу бути не тут. Навіщо ти тримаєш мене?
— Він занапастить тебе! — сердито відповідав чоловічий, певно Стефанів, голос. — Я не хочу втрачати тебе вдруге. Годі з мене! Укладайся спати вже.
— Ти забув, що мені не треба ні спати, ні їсти! — в розпачі скрикнула дівчина. — Мені лиш одне треба, і я піду до нього! Не питиму більше твого зілля! І не шукай мене!..
По фіранці майнула довгокоса тінь, гуркнули двері, і з хати вискочила гнучка постать. Дівчина вибігла з подвір’я і поринула в чорні обійми лісу. Смереки, що ніби цього давно чекали, схвально і втішено прошерхотіли колючими лапами і якось упокорено задивилися в яснозоре небо.
За дівчиною на ґанок вибіг мольфар. У цю мить під Васьком тріснула тонка гілка: «Трі-і-ісь!!!»
— Мамочко! — зойкнув малий і, гублячи налиті соком дулі, швидко-швидко, наче парашутист, що забув удома парашута, пролетів повз нас назустріч землі.
— Хто там ходить?! — насторожився Стефан.
Васько відповів глухим ударом об землю і таким же зойком. Слідом за ним, налякані до дрижаків, з дерева, просто-таки як стиглі грушки, посипались я та Іванко.
— Кого це там дідько носить?! — ще раз грізно поспитав мольфар і рушив у садок.
З надзвуковою швидкістю ми попідскакували з землі — і з грушками за пазухами й серцями в п’ятах перелетіли через загорожу.
3
Васько вже півгодини длубав голкою свої драні штанці. Він таки розірвав їх, коли вчора падав з груші. Іншим разом я би, звісно, допомогла братикові, але після вчорашнього, коли він ледь не попсував усім нам життя, — дзузьки! Нехай шиє потихеньку й дякує, що досі не хробак чи якийсь там восьминіг.
— Казали тобі сиди вдома чи не казали? — виховую Васька. — А ти чого за нами хвостом потеліпався, га?
— Ага, хитренькі які, — огризався Васько. — Думаєте, що мені грушок не хотілося? Ага!..
— Ото й жер би самі грушки все життя, якби Стефан тебе хробаком зробив, — серджусь я. — Хіба тебе не вчили, що старших треба слухатися? Мені просто страшно стає, як подумаю, що ти колись виростеш і…
Аж ураз за вікном засвистів Іванко.
— Лілько, виходь борзо, справа є! — гукнув свистун, коли я визирнула у вікно.
Мій рудявий друг стояв надворі й широко всміхався, дивлячись прямо на мене з-під долоні, приставленої до чола.
Я вибігла з хати. За мною вибіг недовихований Васько з голкою в руці.
— Ти чого це? — насторожився Іванко і про всяк випадок відступив до хвіртки. — Чого толокою вимахуєш? Я ж тобі нічого такого не зробив!
— Це він штани зашиває, — заспокоїла я. — Ти чого вибіг? Ану, швиденько йди дошивай штани, бо зараз же мамі розкажу.
— Ага, — захникав Васько, — ви знову щось без мене задумаєте…
— Рахую до трьох, — пригрозила я. — Р-ра-аз!.. два-а-а!.. два з полови-иною-ю… два з ковбаси-и-иною… два із цегли-иною… два з волоси-иною!.. волосина перерива-а-ається-а… і три по-чи…
— Та йду, йду, — здався малий, але в боргу все одно не лишився: — Хай тільки без мене кудись підете, я мамі теж розкажу, що ви грушки в чарівника трусили.
— Ах ти ж юда! — Я майже закипаю від такого зухвальства. — Ти ж сам… за пазуху… Ти ж найвище заліз!..
— Ага, а я скажу, що то ви мене примусили з вами йти і що це ви мені штани розірвали, і на грушу підсаджували, і…
Тут я вже не витримала й кинулась до Васька. Та малий хитрун був прудкіший і гулькнув у хату.
— Коротше, — як завжди змовницьки повідомив Іванко, — зранку дідуньо до Стефана ходив у дурня перекинутись. А той знаєш, що сказав? Що його внука Олеся вчора до тітки в Яремчу поїхала.
— То й що? — зітнула плечима.
— Ти що, нічого не розумієш?! Таж ми її вчора ввечері бачили: нікуди вона не поїхала, а в ліс утекла.
— Точно, — згадала я. — І не просто втекла, а казала не шукати її.
— Отож, тут щось не те: просто так посеред ночі в ліс від діда не втікають.
— І про зілля вона якесь торочила…
— Еге ж. Щось тут не те. Отож я й вирішив: ми мусимо вивідати, що тут і до чого. Може, та Олеся в лісі голодна сидить. А повернутися гордість не дозволяє.
— То давай візьмемо якихось харчів і спробуємо відшукати її, — загорілась я.
— А я про що кажу. Певно, сидить десь там під буком, рюмсає, налякана, та соплі рукавом утирає. Всі ви, дівчиська, такі: спочатку робите, а тоді вже думаєте та нюні розпускаєте.
— Ну, годі тобі вже, — одрубала я, вдаючи, що мене не стосуються його наклепи на дівчат. — Я зганяю до хати: у нас на сніданок вареники були, візьму трохи — і гайда в ліс.
— Та Васькові нічого не кажи, — застеріг Іванко, — бо знову вчепиться за нами й дров наламає. Знаєш, що іще мольфар дідуньові сказав? Що вночі якісь падлюки йому грушу обнесли…
Ішли лісом, роззираючись і зрідка несміливо гукаючи Олесю. Дівчини ніде не було видно, а ми все заглиблювались у хащі.
— Ми тут не заблукаємо часом? — ніби між іншим спитала я, вдаючи, що питаю не тому, що страшно, а щоб не так нудно було йти відлюдним лісом.
— Спокійно, — мовив Іванко, — яв цьому лісі виріс і знаю його як свої п’ять пальців. Не гірше від усяких там нявок. Я ж тут щодня граюся.