— Ой, а тут є нявки? — спитала я знову ніби між іншим. Цього разу в мене не зовсім переконливо вийшло вдати байдужість.
Сама лише думка про злих лісових духів у подобі зеленокосих красунь з діркою в спині, крізь яку видно всі нутрощі, пройняла мене до дрижаків. Я стала пильніше вдивлятися, чи не вийде з-за якоїсь смереки підступна нявка, щоб напустити на нас свої чари й завести в якісь непролазні нетрі або скинути зі скелі в жахітне прірвище.
— Може, і є, — тихіше, ніж звичайно, відповів Іванко й озирнувся по боках. — Та я їх не боюся.
За кущами тріснула суха гілка.
— Ой, Іванку! — моє серце забилося в грудях, наче риба об лід. — Це нявка!
У чагарях щось завовтузилось, і тепер уже чітко було чутно кроки. Я схопила Іванка за руку.
— Я боюся!
— Спокійно, — зовсім не спокійно промовив Іванко. — Скажу: «Ходу!» — біжи за мною щодуху.
Кущі затріщали й захиталися, а за ними хтось сопів і ніби схлипував. Ми заклякли на місці й не сміли поворухнутися…
4
— А, то це ти, малий задрипанцю!.. Слава Богу! — Я не знала, радіти чи сердитися, сварити чи жаліти наляканого Васька, що за мить виліз із хащів. — Де ти тут узявся!? Ти що, шпигував за нами? Я ж наказала тобі сидіти вдома!
— Ага, сама сиди вдома, — відповів братик, шморгаючи носом. — Я теж хочу Олесю шукати.
— А звідки ти про неї знаєш? — спитав Іванко.
— Ви ж самі тут її гукали.
— А-а. Ти її часом не бачив?
— Не бачив. А хто вона така?
— Дідова Стефанова онука. Що ми її вчора ввечері, на груші сидячи, бачили.
— То он же ж вона! — Васько показував пальцем нам за спини.
Ми обернулись і побачили струнку вродливу дівчину з довгими, до пояса, косами. Лагідно всміхаючись, вона прямувала до нас.
— А що це ви тут робите, малюки? — здивовано спитала Олеся.
— Які це ми малюки? — знітився Іванко.
— Ой, перепрошую, — виправилася дівчина. — Я хотіла сказати, що ви ще не зовсім дорослі, щоби самим гуляти лісом.
— А ми й не гуляємо, між іншим, — обізвалась я. — Ми тут у справі.
— І яка ж у вас справа, коли не секрет?
— Ми тобі їсти принесли, ось яка. — Я потеліпала в повітрі торбинкою з варениками.
— Мені?! їсти?! — здивовано і якось неприродно всміхаючись, вимовила Олеся. — А хто вас надоумив?
— Ми самі. Ніхто нас не надував… не на… надумлював, — пробурчав Васько. — Скажи, Лілько.
Я мовчала.
— Ну, — бачачи, що я не знаю, чим на те відповісти, і мене треба виручати, втрутився Іванко, — ми випадково дізналися, що ти пішла з дому…
— І подумали, що, мабуть, ти тут захочеш їсти, — додала я.
— Щоб не охлянути, — докинув Васько.
— Які ви милі, — зачудовано мовила дівчина. — Щоб не охлянути, мені треба інша їжа. — Олеся криво посміхнулася. — Та все одно дякую за турботу. Можете не хвилюватися за мене: я облаштувалася, не пропаду.
Дівчина на мить перемінилася на лиці: її очі спалахнули звірячими вогниками, а губи скривилися в ледь помітному хижому оскалі. Однак це тривало так недовго, що я не була впевнена, чи не привиділося мені.
— Що ж це я вас тримаю на порозі, так би мовити. Я ж тут курінь собі поставила, — продовжувала дівчина, пропускаючи нас наперед себе. — Ходімо, ходімо покажу Ідіть цією стежечкою ось, а я за вами. Гайда…
— Ура, я ще ніколи не бачив куреня! — радо викрикнув Васько.
— А я колись із татком жив у курені, — похвалився Іванко. — Коли ми в полонині овець пасли. Там так класно: ватрою пахне і комарів можна набити цілу купу. Знаєте, які в полонині дебелі комарі трапляються — справжні тобі горобці…
Хлопці так раділи, що я подумала: вони зовсім не помічають, яка ця Олеся дивакувата.
Ми йшли стежкою: я, Іванко й Васько попереду, а наша нова знайома — позаду. Ліс довкруж усе густішав, темнішав і насуплювався. Смереки тримали над нами свої важкі лапи, поодинокі буки стояли непорушно, ніби заступаючи дорогу назад.
Щодалі мені робилося тривожніше на душі, і я все частіше озиралась на Олесю.
— Ще далеко?
— Ходіть, ходіть, — відповідала вона посміхаючись, — ще трішечки.
А ліс усе згущався й темнішав. Стежки в нас під ногами вже давно не було. Ми прошкували заростями колючої ожини. Деручке плетиво боляче дряпало ноги, я вже стомилася і взагалі сумнівалася, чи варто іти далі.
— Довго ще? — Я обернулась до Олесі, та її позад мене не було. Не було ніде. — Хлопці, стійте! — гукнула я.
— А де Олеся? — спитав Іванко.
— Не знаю. Я вже давно хотіла вас зупинити. Хіба ви не помітили, що вона якась дивакувата?
— Чого це? Вона така гарна.
— Ет ви, чоловіки! Побачили гарну дівчину — і втратили голови! Гаразд. Що робимо далі? — Я поклала торбинку на землю й сіла на повалену вітром смереку.
— Вона що, спеціально нас сюди завела? — не міг повірити Іванко.
Ми стояли зусібіч оточені понурими столітніми деревами, поміж яких плелася ожина, росли папороть, мох і ще якісь трави. Ми стали сперечатися, куди йти. Я казала, що ліворуч, Іванко твердив — праворуч, а Васько просто всівся на землю й почав комизитися, що тепер узагалі нікуди не піде, бо страшно.
Ніхто не знав, як вийти з лісу. Ми можемо блукати цілий день, а тоді… Матінко! Тоді в чагарі прокрадеться ніч, а вночі у лісі стільки страхів і небезпек! Тут же навіть ведмеді водяться, не кажучи вже про кровожерних нявок та іншу бридку нечисть…
— Ой-ой-ой, — захникав Васько. — Де ж це вона поділася?
— Ану, цить! — підняв палець догори Іванко. — Олеся просто пожартувала. Чуєте, вона повертається.
5
Збоку почулися кроки. Хтось здорово чхнув. За мить смерекові гілки відхилилися й перед нами постав дебелий, навіть трохи тілистий і череватий, з голови до п’ят покритий густою рудуватою вовною, чоловік. Лише на голові він мав біле як сніг волосся. Він би міг здатися страшним, якби не великі, лагідні й ніби трохи сумовиті очі. І, звісно, якби так смішно не чхав. Ну чи злякалися б ви когось, хто раз по раз чхає, кумедно затискаючи носа двома пальцями.
— Чу-чугайстр, — пролепетав Васько.
— Утекла? — просто, ніби давній знайомий, спитав чугайстр.
— Хто? — спромігся озватися Іванко.
— Ня-ня-а-апчхи-и! Нявка, щоб вона так сто років чхала.
— Я… яка нявка? — не міг уторопати Іванко.
— Тота, що вас сюди завела.
— Ми з Олесею прийшли, — відповіла я.
— Вона дівчина, а не нявка, — додав Іванко.
Чугайстр понюхав повітря.
— Тут смердить нявкою, — сказав він, скривившись. — А-апчхи-и! Правда.
— То, мабуть, нявки вкрали Олесю! — випалив Іванко.
— Розберемося, — мовив чугайстр. — А в торбі що?
— Вареники. — Я підняла торбину з землі.
— Не може бути! — звеселів чугайстр. — А з чим?
— З капустою. Пригощайся.
Лісовик вихопив з моїх рук торбину і заходився їсти. Ковтав вареники з небаченим апетитом і незчувся, як з’їв усе до крихти.
— Більш нема? — спитав чугайстр, утираючи волохатою рукою масні губи.
— Нема, — відповіла я.
— То, може, потанцюємо?
— Ну… — Мені не дуже-то хотілося танцювати, але я згадала бабусині слова, що чугайстрові не можна відмовляти, коли він запрошує до танку.
— А давай я з тобою потанцюю, — зголосився Васько.
— Ба, такий малий, — скривився чугайстр. — А ти годен?
— Зараз побачиш, — впевнено кинув мій братик і взявся в боки.
Чугайстр теж узявся в боки і, дрібно притупцьовуючи, пішов кружка.
— От якби ще хто заграв! — розходившись, кинув він.
Іванко видобув з-за пазухи сопілку, яку він дуже любив і з якою майже ніколи не розлучався. Він приклав сопілку до вуст і врізав Русланині «Дикі танці».
На губах чугайстра заграла вдоволена усмішка, він чимраз швидше викидав колінця, підкоряючись сопілковій магії, проте ніяк не встигав за Васьком. Малий такт у такт вибивав мелодію своїми черевичками, час від часу плескав у долоні й навіть високо підстрибував.