Лісовик кружляв навколо порожньої торбинки з-під вареників, розмахував руками, присідав і щось стиха примовляв чи наспівував.
Іванко зайшов на третє коло мелодії, а вперті танцюристи все вигодували один поперед одним. Чугайстр уже важко хекав і зрештою, тяжко й часто відсапуючи, промовив:
— Ади… во… воробець який… дрібонький… а що… що витинає!.. Ади!..
А Васько наче й не танцював зовсім — знай перебирає ногами та чугайстра під’юджує:
— А що, захекався?!
— Ба, за-захекався, — ледве видихнув лісовик, зупинився й важко осів на ожиновий килим. — Ху-у-ух! Я в світі так не танцював і не бачив, щоби хто ліпше за тебе танцював. Ох, воробець малий, я й ногою не годен тепер поворухнути… Угоцав-таки Петра, вишкварок малий!.. У мені всі вареники втрамбувалися. У вас точно більше немає?
— Нема, — усміхнулась я.
— Мушу йти. — Тяжко зітхнувши, чугайстр підвівся. — Треба нявку вполювати.
— То чугайстри таки нявками вечеряють? — з цікавістю спитав Васько.
— Знаєш, воробче, — стиха промовив чугайстр, нахилившись до мого братика, — нікому б не признався, а тобі скажу. Я не стравуюся нявками. По-перше, вегетаріанський харч корисніший, а по-друге, роздирати й поїдати лісовичок, хай вони навіть лихі-лихі, — дуженько непедагогічно.
— А навіщо ж тоді їх полювати, коли ти їх не їси? — знизав плечима Іванко.
Та лісовик знову смачно чхнув.
— Тихо! — раптом прошепотів чугайстр. — Ану, присядьте-но попід цими кущами. Не ворушіться — і зараз щось побачите.
— А що таке? — також пошепки спитала я.
— Ня… нявка йде сюди, — ледве тамуючи чергове «апчхи», самими губами проказав він.
Тут-таки з-за дерев випливла довгокоса нявка. Вона на мить спинилася навпроти куща, за яким усі ми сиділи, принюхалася, роззирнулась і поволі рушила далі в якихось своїх лісових справах.
— Тс-с-с, — приклав пальця до вуст чугайстр, другою рукою затискаючи носа, щоб не чхнути.
Коли нявка проминула наш сховок, лісовик підвівся та навшпиньки пішов простісінько за нею. Підкравшись іззаду, чугайстр нарешті відпустив свого носа і обома руками заходився лоскотати бісицю під пахвами. Нявка здригнулася від несподіванки.
— Що це він робить? — здивовано спитав Васько.
Та ні я, ні Іванко не могли йому відповісти, бо самі, роззявивши роти, спостерігали за чугайстром. А він тим часом усе лоскотав свою жертву, безперестанку чхаючи.
Нявка моторошно хрипіла, наче навмисне спотворюючи сміх, але що далі те хрипіння переходило в регіт, то зеленішим і пишнішим робилося її густе, довге волосся. А коли лісовичка зрештою полишила опиратися відчуттям, вона просто залилася пронизливим сміхом.
— Дивіться! Дивіться на її коси! — вражено вигукнув Іванко.
Але нам не треба було підказувати, бо й самі бачили, що волосся нявки вкрилося рясним зеленим листям, а поміж зелені з’явилися квіти, тут-таки осипались, а на їхньому місці забубнявіли дрібні зелені сливки, миттєво збільшились, потемнішали й налилися… Оце-то так! Простісінько в нас на очах нявка ні сіло не впало зацвіла й заплодила сливками!
Коли нявка, здавалося, ось-ось захлинеться, чугайстр ухопив її за плечі й почав трусити, наче дерево. Стиглі сливи м’яко падали на мох і котилися аж до наших ніг.
Струсивши всі плоди, чугайстр легенько штовхнув лісовичку, примовляючи:
— Файні сливки. Дякую.
Нявка, як причмелена, подибала в гущавину, а лісовий чоловік заходився визбирувати здобич.
— Чого сидите? Збирайте, — звернувся він до нас.
Сливки виявилися соковиті й смачні. Ми всі вчотирьох сиділи під смереками і смакували нявчиними плодами.
— То ось навіщо тобі полювати на нявок! Але ж як це в тебе вийшло, ну, зі сливами? — спитав у чугайстра Іванко, випльовуючи кісточку.
— Зі сливами? — перепитав чугайстр. — Я й сам не знаю.
— Як це? — вирвалося в мене.
— Бо я ніколи не можу вгадати, чим нявка уродить. Та дає грушки, інша — шовковицю, а одна була на кавуни роздобрилася.
— Я питаю, як узагалі на них щось росте? — уточнив Іванко.
— Дуже просто, — махнув рукою чугайстр. Тре’ файненько полоскотати нявку, щоб вона засміялась, а від сміху бісиці цвітуть і родять усякою всячиною. Головне — налоскотати доста, бо ж нявки сміятися страх як не люблять. Ну й перелоскочувати не варт, бо тоді плоди перестигнути можуть. А так — налоскочеш, стільки тре’, — і труси собі нявочку та збирай готові вітамінчики. Справа техніки. Найважче — вистежити й уполювати нявку: рідко яка так ось, як ця, по-дурному попадається. Тільки молода. Вже трушена нявка майже завжди упереджає чугайстра на один крок.
— А чому?
— Чому, чому… — невдоволено відповів чугайстр, кусаючи соковиту сливу. — Бо я чхаю від їхнього духу. А вони чують — і драпака задають. Як-от ваша знайома.
— Олеся? — озвався Іванко. — Та вона ж не нявка!
— Олеся, кажеш. Десь я вже чув таке ім’я. Не нявка, кажеш? Розберемося. Ну, гаразд, пора вже мені. Бувайте.
— Чекай! А як же ми? — Я схопила чугайстра за руку. — Ти ж не можеш нас тут покинути!
— Он за тим пагорбцем — стежка. Ходіть нею й нікуди не звертайте, — махнув рукою чугайстр, розсунув колюче гілля і почимчикував у нетрі, бубнячи під ніс: — Не нявка, кажете… розберемося…
6
— Бабуню! Бабуню! А чугайстр менший за слона! — випалив Васько, тільки-но ми переступили поріг.
— Цить ти! — штурхнула я малого. — Ми ж домовились.
— А я що!? Я ж нічого! — виправдовувався Васько.
— Невже ти бачив чугайстра?! — в бабусиних очах загорілися лукаві вогники.
Я непомітно знову штовхнула Васька під ребра, щоб часом не забув про нашу домовленість: нічого не говорити старшим про пригоди на груші й у лісі.
— Та де! Просто люди кажуть, — хитро примружився малий.
— А я було подумала, ви чугайстра вистежуєте. Де це бачено, цілісінький день у лісі тинятися. Ох уже той Іванко! Глядіть, аби він вас у який трапунок не вплутав. Ото вже палисвіт, ото гайдабура!
Якщо бабуся Марія починала шпетити Іванка, то вже надовго. Вона недолюблювала хлопчака, бо він часто, шукаючи собі пригод, підбивав і нас на всяку шкоду. Останнім нашим подвигом було приборкування бабиного барана Борюні.
Борюня — бабусин улюбленець. Він справжній красень: великий, пухнастий, круторогий. А Іванко якось узяв і придумав, що Борюню треба приборкати і обкатати. І то негайно. Ми з Васьком одразу погодились, я навіть позаздрила, що не мені першій спала на думку така класна ідея.
Ми принадили барана шкуринкою хліба. Спочатку він трохи недовірливо зиркав на хлібець з-під рогів і стиха бекав, тримаючись оподалік, наче бідний родич. Та хіба ж є десь на світі баран, який би встояв перед запашною, золотистою шкуринкою домашнього, в печі печеного хліба! От і Борюня, наївний, як баран, узяв і підійшов. Тут ми з Іванком і вхопили його за роги, а Васько спритно скочив на м’яку спину і пришпорив свого скакуна.
— У-лю-лю! Га-ла-ла! — Малий криком турляв наполохану тварину.
Борюня не сподівався на такий поворот, але швидко отямився і чкурнув із малим на спині куди очі бачили. Він вибрикував і крутився дзиґою на місці, бігав по колу і втаранювався в баняки, виварки та відра, яких було вдосталь побіля сараю. Від отих буцань довкола стояв такий перегуд, наче на Великдень у Лаврі, коли дзвонять у всі дзвони.
Васько тримався як справжній козак, але коли Борюня вискочив у квітник, вершникові не вдалося втриматись «у сідлі». Та перш ніж Васько злетів з барана і той угамувався, бабусину гордість — квітник з гладіолусами і, головне, матіолою, що так гарно пахне вечорами, — було стоптано на мотлох.
Відтоді, як тільки бабуся вирішувала сказати нам, що вона думає про Іванка, її промова обов’язково закінчувалась гнівними спогадами про наше приборкування Борюні.